укр eng рус est

Публікації

Останні новини
Відгуки
Chambers Europe

«Нещодавно фірма провела консультування з низки фармацевтичних справ. Багато хто погоджується, що ця команда «рухається в правильному напрямку, особливо вражає її робота у фармацевтичній галузі».

 

Право на свободу в умовних одиницях

29.08.2013

Автор: Олександр Дементьєв, юрист ЮФ «Ілляшев та Партнери»
Джерело: «Судовий вісник»

У багатьох рішеннях, винесених щодо України (зокрема у справах: «Єлоєв проти України» (Yeloyev v. Ukraine) від 6 листопада 2008 року; «Фельдман проти України» (Feldman v. Ukraine) від 8 квітня 2010 року; «Ткачов проти України» (Tkachev v. Ukraine) від 13 грудня 2007 року; «Петухов проти України» (Petukhov v. Ukraine) від 21 жовтня 2010 року; «Прокопенко проти України» (Prokopenko v. Ukraine) від 20 січня 2011 року та інших) Європейський суд з прав людини (Євросуд) констатував порушення прав заявників, гарантованих пунктом 3 статті 5 Конвенції з прав людини і основоположних свобод (Конвенція).

Вирішуючи питання про те, чи було дотримано норми вказаної статті Конвенції, необхідно розглянути й оцінити обґрунтованість підстав, які переконали судові органи у справі, що її розглядає Суд, ухвалювати рішення із суттєвим відхиленням від принципу забезпечення поваги до особистої свободи та від презумпції невинуватості, що має місце при будь-якому ув’язненні особи без її засудження (див. рішення у справі «Стогмюллер проти Австрії» (Stogmuller v. Austria), від 10 листопада 1969 року, пункт 4 та пункт 59 у згаданій вище справі «Єлоєв проти України»).

Достатність умов

Національні суди повинні в першу чергу забезпечувати, щоб у конкретній справі запобіжне ув’язнення обвинуваченого не перевищувало розумний строк. Для цього вони зобов’язані, беручи належним чином до уваги принцип презумпції невинуватості, дослідити всі обставини справи, які можуть підтвердити або спростувати наявність суспільної потреби, яка виправдовує відхилення від вимоги щодо поваги до свободи особи. Суди повинні зазначити про це у своїх рішеннях про продовження строку тримання під вартою. Питання про те, чи мало місце порушення пункту 3 статті 5 Конвенції, Суд має вирішити, спираючись головним чином на підстави, наведені в цих рішеннях.

Незмінність підстав для підозри, що заарештована особа вчинила правопорушення, є необхідною умовою (sine qua non) для того, щоб подальше тримання її під вартою вважалося законним. Проте через деякий час ця умова вже перестає бути достатньою. Тоді Євросуд повинен встановити, чи інші підстави, на яких ґрунтуються рішення судових органів, продовжують виправдовувати позбавлення свободи. Якщо ці підстави виявляються «відповідними» і «достатніми», Суд з’ясовує, чи проявили компетентні національні органи «особливу сумлінність» у здійсненні провадження.

Згідно з пунктом 3 статті 5 Конвенції зі спливом певного часу саме тільки існування обґрунтованої підозри перестає бути підставою для позбавлення свободи, і судові органи мають навести інші підстави для продовження тримання під вартою. До того ж такі підстави повинні бути чітко вказані національними судами.

Посилаючись на вищевикладену практику у зазначених справах, констатуючи порушення прав заявників на свободу та особисту недоторканість, Європейський суд, у переважній більшості зазначених рішень, дійшов наступних висновків:

• тяжкість злочинів, у вчиненні яких обвинувачувалися заявники, та ризик їх ухилення від слідства залишалися єдиними підставами для відмови судами в задоволенні їхніх клопотань про звільнення з-під варти. Проте зі спливом часу судові органи мали навести інші підстави для продовження тримання під вартою (див. рішення у справах «Яблонський проти Польщі» (Jablonski v. Poland), від 21 грудня 2000 року, пункт 80, та «І. А. проти Франції» (I. A. v. France), пункт102, ECHR 1998-VII);

• до того ж такі підстави мали бути чітко вказані національними судами. У зазначених вище справах жодного разу їх вказано не було;

• тяжкість обвинувачень сама по собі не може бути виправданням тривалих періодів тримання під вартою;

• звертаючись з поданнями про продовження строків тримання під вартою представники правоохоронних органів зазвичай обмежувалися повторюванням формальних підстав для взяття під варту. Ці підстави були викладені без будь-якої спроби продемонструвати, яким чином вони застосовуються стосовно справи заявників. Відтак, без розширеного обґрунтування неможливо сказати, чи були підстави, на які посилалися органи влади «відповідними і достатніми»;

• також у жодному зі своїх рішень національні суди не посилалися на ті чи інші конкретні обставини, щоб пояснити неможливість обрання альтернативних запобіжних заходів замість тримання під вартою, як цього вимагає вказаний вище пункт статті 5 Конвенції.

Взявши до уваги значну кількість винесених щодо України одноманітних рішень, які стосувалися порушення прав заявників за статтею 5 Конвенції, а також через повторюваність обставин, на підставі яких були констатовані порушення, Євросудом було винесено пілотне рішення «Харченко проти України» (Kharchenko v. Ukraine) від 10 лютого 2011 року. У цьому рішенні Суд констатував систематичність проблем національної судової системи під час обрання заявникам запобіжного заходу у вигляді взяття під варту та продовження строків тримання їх під вартою. Беручи до уваги структурний характер проблем, що були виявлені у великій кількості рішень, Суд підкреслив, що необхідно було терміново провести конкретні реформи в законодавстві України і практиці його застосування, а також забезпечити їхню відповідність вимогам статті 5 Конвенції та прецедентній практиці Євросуду.

Принципова відмінність

На виконання численних рекомендацій з боку Європейського суду, Парламентської Асамблеї Ради Європи та інших міжнародних установ, в Україні розпочався процес запровадження нового Кримінального процесуального кодексу (КПК України) України, який набув чинності 20 листопада 2012 року.

Аналізуючи положення цього нормативного акту одразу можна помітити його принципову відмінність від положень КПК України 1960 року, зокрема щодо питання порядку обрання запобіжних заходів.

Так, із прийняттям нового КПК України такий запобіжний захід як тримання під вартою набув статусу виняткового та такого, який застосовується виключно у разі, якщо прокурор доведе, що жоден із більш м’яких запобіжних заходів не зможе запобігти певним ризикам, виключний список яких, так само викладено у новому КПК України(частина 1 статті 183 та стаття 177 КПК України). Відповідно до кодексу, тримання під вартою має застосовуватися в Україні тільки у разі обґрунтованої підозри щодо скоєння особами злочинів із використанням насильства, злочинів, які призвели до загибелі людини та невиконання зобов’язань по застосованій раніше щодо особи заставою.

Натомість, для взяття особи під варту в порядку старого КПК України 1960 року, достатньо було лише того, щоб санкція за злочин, який підозрювана особа ймовірно вчинила, відповідно до Кримінального кодексу України була більшою за три роки, а також необґрунтованої підозри стосовно того, що особа, перебуваючи на свободі, буде переховуватися від слідства та суду, перешкоджаючи встановленню істини у справі. Такий неврегульований підхід до процедури обрання запобіжного заходу у вигляді взяття під варту, прогнозовано породжував суцільне свавілля та становив порушення презумпції невинуватості та прав осіб на свободу та особисту недоторканність, на що у своїх численних рішеннях звертав увагу Євросуд.

Відтак, беручи до уваги винятковість застосування запобіжного заходу «тримання під вартою», новий КПК України революційно закріпив широке використання запобіжних заходів, не пов’язаних із позбавленням волі, таких як особисте зобов’язання, застава, поручительство, домашній арешт. Так, наприклад, відповідно до статей 182, 183 нового КПК України в інших випадках слідчий суддя при винесенні ухвали про застосування запобіжного заходу у вигляді взяття під варту, зобов’язаний визначити розмір застави, достатньої для забезпечення виконання підозрюваним або обвинуваченим покладених на нього обов’язків.

Згідно з частиною 6 статті 193 нового КПК України, після затримання особи і не пізніше як через сорок вісім годин з часу її доставки до місця кримінального провадження, слідчий суддя за участю підозрюваного та його захисника розглядає питання про застосування обраного запобіжного заходу у вигляді тримання під вартою або його зміну на більш м’який. І навіть, у разі обрання судом підозрюваному найсуворішого запобіжного заходу у вигляді тримання під вартою, суд має визначити розмір застави, після сплати якої підозрювана особа буде перебувати на свободі, адже щодо неї буде діяти запобіжний захід у вигляді застави.

Частина 4 статті 183 встановлює право слідчого судді не визначати розмір застави у кримінальному провадженні лише у виняткових випадках:

1) щодо злочину вчиненого із застосуванням насильства або погрозою його застосування;

2) щодо злочину, який спричинив загибель людини;

3) щодо особи, стосовно якої у цьому провадженні вже обирався запобіжний захід у вигляді застави, але був порушений нею.

Необхідно також зазначити, що у новому КПК України чітко закріплені зобов’язання судді щодо захисту прав людини. Згідно зі статтею 206 цього Кодексу у разі, якщо слідчий суддя з будь-яких джерел отримає відомості, які створюють обґрунтовану підозру, що в межах територіальної юрисдикції суду знаходиться особа, яку позбавлено волі за відсутності судового рішення, що вступило в законну силу, або не звільнена з-під варти після внесення застави у встановленому цим Кодексом порядку, він зобов’язаний винести постанову, якою повинен зобов’язати будь-який орган державної влади або посадову особу, під вартою яких тримається особа, негайно доставити цю особу до слідчого судді для з’ясування підстав позбавлення волі (стаття 206 Кодексу). При цьому, слідчий суддя зобов’язаний звільнити позбавлену волі особу, якщо орган державної влади або посадова особа, під вартою яких тримається ця особа, не нададуть судове рішення, яке набрало законної сили, або не доведуть наявність інших правових підстав для позбавлення волі такої особи.

Підсумовуючи, можна стверджувати, що положення нового КПК України відповідають вимогам статті 5 Конвенції.

Окремо слід зауважити, що відповідні положення нового КПК України на сьогодні вже ефективно використовуються національними судами у їх повсякденній практиці. Дотримуючись цих положень, суди мають змогу посилатись і використовувати у своїх рішеннях практику Євросуду та положення Конвенції. Так, наприклад, Апеляційний суд м. Києва у своєму рішенні від 24 січня 2013 року, посилаючись на положення нового КПК України та пункт 3 статті 5 Конвенції, врахувавши прецедентну практику Євросуду, відмовив у задоволенні апеляційної скарги прокурора та вказав на правильність прийнятого судом першої інстанції рішення стосовно відмови продовжувати строк тримання підозрюваного під вартою та застосування запобіжного заходу у вигляді застави.

Визначення суми застави

Позиція Європейського суду стосовно питання обрання національними судами запобіжного заходу у вигляді застави та призначення її розміру, цілковито прослідковується в рішенні Суду у справі «Мангурас проти Іспанії» (Mangouras v. Spain) від 28 вересня 2010 року. У цій справі, посилаючись на пункт 3 статті 5 Конвенції, заявник стверджував, що сума застави у його справі була необґрунтовано високою та не враховувала конкретні обставини й умови його особистого життя.

Суд підтвердив, що відповідно до вказаної статті Конвенції внесення застави може вимагатися лише за наявності законних підстав для затримання особи, а також те, що уповноважені органи влади повинні приділити визначенню суми застави стільки ж уваги, скільки і вирішенню питання про необхідність подальшого тримання обвинуваченого під вартою. Більше того, якщо навіть сума застави визначається виходячи із характеристики особи обвинуваченого та його матеріального становища, за певних обставин є обґрунтованим врахування також і суми збитків, у заподіянні яких ця особа обвинувачується.

Заявника було позбавлено свободи на 83 дні та звільнено після надання банківської гарантії на суму 3 мільйони євро. Визначаючи суму застави, іспанські суди брали до уваги ризик того, що заявник може ухилитися від покарання. Окрім обставин особистого життя заявника, було також враховано тяжкість злочину, у вчиненні якого він обвинувачувався, вплив катастрофи на громадськість та «професійне оточення» заявника, зокрема на сферу перевезення нафтопродуктів водним транспортом.

Беручи до уваги особливий характер справи заявника і шкоду, завдану навколишньому природному середовищу забрудненням морських вод у масштабі, котрий до цього часу рідко мав місце, не дивним є те, що національні суди при визначенні суми застави, яка би забезпечила впевненість у тому, що винна особа не уникне правосуддя, в основному посилалися на рівень відповідальності обвинуваченого, тяжкість злочину і розмір заподіяної шкоди. Не було також впевненості у тому, що застава, сума якої визначатиметься виключно пропорційно до майнового стану заявника, зможе забезпечити його присутність на судовому розгляді порушеної проти нього справи.

Євросуд також звернув увагу на те, що внесення платежу страховиком судновласника слугувало підтвердженням правоти іспанських судів, коли при визначенні суми застави вони брали до уваги «професійне середовище» заявника.

Іспанські суди, приймаючи рішення в аналізованій справі, також врахували і особисту ситуацію заявника, зокрема те, що він був працівником власника судна, його суто професійні відносини з особами, зобов’язаними забезпечити безпеку транспортування, громадянство та місце постійного проживання, а також відсутність зв’язків з Іспанією та його вік. Беручи до уваги конкретні обставини справи та катастрофічні екологічні й економічні наслідки, спричинені цим діянням, уповноважені органи влади, на думку Суду, виправдано призначили заставу в розмірі 3 мільйони євро. При цьому, Євросуд окремо відмітив доцільність врахування іспанськими судами під час винесення рішення тяжкості скоєного злочину та розміру збитків, спричинених яких заявником. У зв’язку з цим, Європейський суд вирішив, що у справі «Мангурас проти Іспанії» порушення статті пункту 3 статті 5 Конвенції не було.
Запозичення практики

На сьогодні національні суди України, обираючи підозрюваній особі запобіжний захід у вигляді застави та встановлюючи її розмір, також використовують зазначену практику Європейського суду, яка стосується цього аспекту. Так, наприклад, у згаданій вище ухвалі від 24 січня 2013 року Апеляційний суд м. Києва дійшов висновку, що рішення суду першої інстанції, яким підозрюваній особі було встановлено розмір застави, було обґрунтованим та приймалося з дотриманням вимог міжнародного та національного законодавства, врахуванням тяжкості та обставин кримінального правопорушення, майнового та сімейного стану підозрюваного, даних про його особу та наявності ризиків, передбачених у статті 177 КПК України та того, що саме такий запобіжний захід зможе забезпечити гарантії належної процесуальної поведінки підозрюваного.

Підсумовуючи викладене вище, можна стверджувати, що із прийняттям 20 листопада 2012 року нового Кримінального процесуального кодексу, процедура обрання в Україні запобіжних заходів наблизилася до європейських стандартів. Приймаючи новий КПК України, законодавець врахував недоліки, на які неодноразово вказували різні міжнародні інстанції та експерти. Відтак, на сьогодні сумлінне і ретельне дотримання представниками органів державної влади положень КПК призведе до суттєвої мінімізації порушень прав осіб, передбачених Конвенцією про захист прав людини і основоположних свобод, а також зведе до мінімуму кількість рішень Європейського суду щодо порушень прав заявників на свободу і особисту недоторканність.

 
© 2017 Ілляшев та Партнери / Мобільна версія