укр eng рус est

Публікації

Останні новини
Відгуки
Chambers Europe

«Нещодавно фірма провела консультування з низки фармацевтичних справ. Багато хто погоджується, що ця команда «рухається в правильному напрямку, особливо вражає її робота у фармацевтичній галузі».

 

Поняття «закон» і «встановлений законом» в концептуальному розумінні практики Європейського суду

15.09.2014

Олександр Дементьєв, юрист ЮФ «Ілляшев та Партнери»
Джерело: «Юридична практика»

Спостерігаючи за діями влади, можна припустити, що представники законодавчої гілки, розробляючи і приймаючи нормативно-правові акти, а представники виконавчої гілки – застосовуючи ці акти, керуються принципом верховенства закону, а не верховенства права. Такий висновок можна зробити на самій лише підставі того, що деякі нормативні акти іноді приймаються під конкретні події в державі, переслідуючи мету легалізації певних (раніше незаконних) деліктів, однак забуваючи при цьому, що такі акти є абсолютно неузгодженими з «духом» права. Різниця між цими, на перший погляд, схожими визначеннями простежується навіть у тому, що дії представників влади на основі принципу верховенства закону можуть бути законними, але при цьому можуть містити ознаки свавілля. Іншими словами, законні дії не виключають того, що вони можуть нести свавільний характер, у той час коли застосування законів з усвідомленням принципу верховенства права свавілля в сучасному демократичному суспільстві породити апріорі не може.

Відповідати принципу

Не дивно, що Європейська спільнота вже досить тривалий час живе у правовому полі, яке відповідає саме принципу верховенства права, а не верховенства правового акта. Особливо такий висновок напрошується в процесі аналізу рішень Європейського суду з прав людини (Євросуд). Зокрема, в своєму рішенні у справі «Гентрих проти Франції» («Hentrich v. France») від 22 вересня 1994 року, заява № 13616/88, пункт 42, Європейський суд визначив, що вимога законності, яке випливає з Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (Конвенція), означає вимогу дотримання відповідних положень національного закону і, зокрема, принципу верховенства права. При цьому в рішенні «Кушоглу проти Болгарії» («Kushoglu v. Bulgaria», від 10 травня 2007 року, заява № 48191/99, пункт 50) Євросуд зазначив, що хоча проблему тлумачення національного законодавства повинні вирішувати насамперед національні органи влади, зокрема суди, завдання Європейського суду полягає в тому, щоб з’ясувати, чи не суперечить результат такого тлумачення положень Конвенції. Відповідно, Євросуд припускає, що всі рішення, прийняті національними судами на підставі чинного законодавства, можуть в своїй абсолютній більшості (тобто всі) теоретично відповідати принципу законності, однак це не обов’язково означає, що такі рішення будуть відповідати принципу верховенства права, отже, та духу Конвенції унаслідок довільного застосування чинних законів. Перевірка зазначеного і є основним завданням Європейського суду в даному контексті. Крім того, у своєму рішенні «Совтрансавто-Холдинг» проти України» («Sovtransavto-Holding v. Ukraine», заява № 48553/99, пункти 79, 97 і 98), прийнятому щодо України, Європейський суд зазначив, що, маючи обмежену компетенцію щодо перевірки дотримання національного законодавства, він може сформулювати відповідні висновки по Конвенції, якщо встановить, що при застосуванні закону в тому чи іншому справі національні суди допустили явну помилку або застосували його таким чином, щоб взяти довільне рішення. Наближаючись до основної концепції підходу Європейського суду до розуміння понять «закон» і «встановлений законом», слід враховувати, що Європейський суд у своїй прецедентній практиці зазначає наступне: слово «закон» у виразі «встановлений законом» охоплює не тільки статути, але і неписане право. Як показує практика, Європейський суд не надає значення тій обставині, що «інститут неповаги до суду» є дітищем загального права, а не законодавства. Постанова про те, що обмеження, накладене в силу загального права, не відноситься до обмежень, «встановленим законом», лише на тій підставі, що воно не закріплено в законодавстві, позбавляє бере участь у Конвенції держава системи загального права захисту і підрубує корінь правової системи цієї держави. Така постанова набрала б в явне протиріччя з наміром укладачів Конвенції.

Тлумачення на практиці

Як відомо, на практиці заявники не стверджують, що вираз «встановлений законом» кожен раз вимагає наявності законодавчого акта. У їх уявленнях, спрямованих в Європейський суд, як правило, зазначається, що законодавство потрібно, тільки якщо норми загального права настільки невизначені, що вони не відповідають, за твердженням заявників, суті концепції, укладеної в цьому виразі, а саме – принципом правової визначеності. В автентичних (французькою та англійською мовами) текстах Конвенції вираз «встановлений законом», кілька разів з’являючись у тексті Конвенції, приймає різні значення. Так, слід зазначити, що у французькому тексті щоразу виступає формула «prvues par la lois». При цьому, коли те ж французьке вираз з’являється у пункті 2 статті 8 Конвенції, статті 1 Першого протоколу та у статті 2 Протоколу 4 до Конвенції, в англійському тексті відповідно говориться «згідно із законом» (in accordance with the law), «передбачено правом» (provided for by law) «згідно з правом (in accordance with law). Таким чином, зіткнувшись з кількома версіями правовстановлюючого міжнародного договору, кожна з яких є однаково автентичним, але не точно такий же, Європейський суд встановив прецедентну практику, відповідно до якої суд повинен тлумачити ці версії таким чином, щоб зблизити їх настільки, наскільки це можливо і відповідає реалізації цілей і досягнення завдань договору (рішення по справі Вемхоффа («Wemhoff v. Germany», від 27 червня 1968 року, пункт 8, а також пункт 4 статті 33 Віденської конвенції від 23 травня 1969 року про право міжнародних договорів). На думку Європейського суду, з виразу «встановлені законом» слідують дві вимоги. По-перше, право має бути адекватною мірою доступним: громадяни повинні мати відповідну обставинам можливість орієнтуватися в тому, які правові норми застосовуються до даного випадку. По-друге, норма не може вважатися «законом», якщо вона не сформульована з достатньою мірою точності, що дозволяє громадянину погоджувати з нею свою поведінку: він повинен мати можливість, користуючись відповідною радою при необхідності, передбачати (у розумних межах стосовно до обставин ступеня) наслідки, які може спричинити за собою дана дія. Ці наслідки не обов’язково передбачити з абсолютною певністю: досвід показує, що це недосяжно. І знову, хоча визначеність вельми бажана, вона може спричинити за собою зайву жорсткість, тоді як право повинно мати здатність йти в ногу з мінливими обставинами. Відповідно, багато законів неминуче набувають терміни, які більшою чи меншою мірою розпливчасті і чиє тлумачення і застосування є питанням практики.

 
© 2018 Ілляшев та Партнери / Мобільна версія