укр eng рус

Content on this page requires a newer version of Adobe Flash Player.

Get Adobe Flash player

Recent news
References
Chambers Europe

“The team was recently visible advising on a number of pharmaceutical cases. Sources agree that the team is “moving in the right direction” and are particularly impressed by its work in the pharmaceutical sector”.

 

Test for Justice

01.12.2010

This content is available only in original language of publication – Ukrainian.

The Economist, Світ у 2011

Чи буде колись розблоковано судову реформу

Як партнер великої юридичної фірми, що від­повідає за судовий напрям, я належу до того відсотка громадян країни, для яких судова ре­форма, пропонована до обговорення владою, є од­ним із пріоритетних питань. І я цілковито поділяю її основні положення: зробити систему правосуддя доступною для громадян, забезпечити ухвалення справедливих та оперативних рішень, викорінити корупцію. Ще один дуже важливий момент – по­збутися порочної практики, коли суддя сьогодні розглядає кримінальну справу, завтра – земельний спір, а післязавтра – шлюборозлучний процес.

Залишилося зрозуміти одне: чи готові ті, у чиїх ру­ках необхідні легітимні інструменти для проведення згаданої реформи, почути цей запит? І якщо так, то для чого: щоб задуматися, почати діяти чи заблокува­ти запропонований ними ж рух у бажане завтра?

І ось тут мене охоплює скепсис, бо я не надто вірю в щирість як ініціаторів реформ з Адміністра­ції президента зокрема, так і бюрократичної еліти загалом. Адже їхня мета – радше зберегти владу й сталий статус-кво. Бюрократія водночас є і опорою нинішньої влади, і ворожим до будь-яких реформ прошарком. І для врослих у свої крісла депутатів та чиновників реальні зміни в судах – це і є кошмар­ний сон, що ставить під сумнів сплановане ними комфортне довгострокове майбутнє.

Депутатові пропонують виконати набір дій, який позбавить його можливості використовувати части­ну звичного ресурсу: з допомогою підконтрольного судді поставити на місце журналіста, який, на його думку, зарвався, або зняти з передвиборчої гон­ки популярного опонента. Парламентарій запитує себе: «Воно мені треба?» – і тисне кнопку «проти»!

Заяви влади про необхідність справедливої судо­вої реформи – абсолютна риторика. На практиці все інакше. Задля збереження статус-кво максимально ослаблено й винесено на узбіччя судового життя останній помаранчевий оплот – Верховний Суд. З нуля створюється та комплектується з «правильних» людей касаційна інстанція цивільних і криміналь­них судів, оскільки господарська й адміністративна юстиція вже під ковпаком. За допомогою карально­го меча Вищої ради юстиції вирішується проблема суддівської «опозиції» як такої. Ну а Конституцій­ний Суд у нас уже давно гнучко, «по-адвокатськи» коливається разом із керівною лінією партії (не ви­ключаю, що й результат множення два на два у них міг би різнитися від рішення до рішення).

Антикорупційні розслідування ініціюються лише за наявності політичного підтексту.

При цьому очевидною є зацікавленість правля­чої еліти в консервуванні умов, у яких вона жила й живе. Абстрагуватися від власних політичних та фі­нансових інтересів і зосередитися на інтересах краї­ни включно з реформуванням Феміди в неї поки що не виходить.

Лакмусовим же папірцем реального ставлення нинішньої влади до судової реформи було ухвалення рішення про те, хто призначатиме суддів на адміні­стративні посади. Питання стало більш ніж актуаль­ним після того, як Конституційний Суд (у попередньо­му складі) забрав згадані повноваження в президента, а пізніше – і в Ради суддів України, що узурпувала ці права. Юристи-практики, та й самі судді говорили про очевидне демократичне рішення: формувати судо­ве керівництво таємним голосуванням має колектив конкретного суду (за аналогією з ВСУ), та ще й на ко­роткий термін. Натомість депутати ухвалили рішення уповноважити на це Вищу раду юстиції й дати право п’ятирічного призначення. Соромливо забуто навіть рішення Конституційного Суду, який ще 2001 року дійшов висновку, що згідно з Основним законом та­ких повноважень Вища рада юстиції не має. Очевидна кланова логіка рішення – я голову призначу, я його й контролюватиму. Ось і висновок: на язиці – одне, а на думці, м’яко кажучи, трохи інше.

Але треба віддати належне владі, яка зуміла на­дути «бульбашку», назвати судовою реформою й нав’язати її обговорення людям мислячим, включаю­чи тих, хто щодня буває в судах і реально розуміє, що так далі жити не можна. Малосимпатична для верхів меншість, здатна засумніватися в готовності правля­чої еліти поставити інтереси країни понад власні, на жаль, захопилася обговоренням параметрів «буль­башки». До чого призведе розширення повноважень Вищої ради юстиції та звуження повноважень Верховного Суду? Чим закінчиться заміна Івана Івановича на Івана Никифоровича? Понад те, всі свято повірили, що влада від судової реформи не відкрутиться, головне – «перегини» виправити. А вона, побачивши, що «іграшка» спрацювала, навіть бадьоро рапортує про готовність розглянути (та чи врахувати?) Рекомендації Венеціанської комісії до судової реформи, але, по суті, проводить лише косметичний ремонт системи.

Щодо реальної судової реформи я, хоч як це па­радоксально, покладав надії на надбагатих україн­ців (або, як їх прийнято називати, олігархів), яким знадобиться справедливе правосуддя. Поки що вони шукають його, приміром, у Лондоні, виводячи туди свої фірми та акції. Але ж заводи, землю не вивезеш! І рано чи пізно завод може стати предметом спору в Україні. Є відчуття, що багато клієнтів моєї фірми вже готові до справедливого правосуддя, щоправда, часто лише тому, що бояться попастися кому-небудь ще «зубастішому». Однак поки що великий бізнес як локомотив судової реформи ніяк себе не про­явив. Напевно, працює давня «добра» логіка: краще не залежати від влади, а бути нею.

Тим часом дедалі очевиднішим стає факт, що роздуми про майбутнє Феміди рівноцінні роздумам про долю країни. Без серйозних змін у судах вона не має завтра. Але зрозуміло, що еліта повинна бути суттєво іншою, щоб це почути. Поки що ж влада тільки голосно кричить про реформування, а «про себе» ставить собі те саме риторичне запитання: «А воно мені треба?»

 
© 2017 Ilyashev & Partners / Mobile version