![]()
![]() |
|
![]() |
Publications |
![]() Recent news References Chambers Europe “The team was recently visible advising on a number of pharmaceutical cases. Sources agree that the team is “moving in the right direction” and are particularly impressed by its work in the pharmaceutical sector”. |
Test for Justice01.12.2010This content is available only in original language of publication – Ukrainian. The Economist, Світ у 2011 Чи буде колись розблоковано судову реформу Як партнер великої юридичної фірми, що відповідає за судовий напрям, я належу до того відсотка громадян країни, для яких судова реформа, пропонована до обговорення владою, є одним із пріоритетних питань. І я цілковито поділяю її основні положення: зробити систему правосуддя доступною для громадян, забезпечити ухвалення справедливих та оперативних рішень, викорінити корупцію. Ще один дуже важливий момент – позбутися порочної практики, коли суддя сьогодні розглядає кримінальну справу, завтра – земельний спір, а післязавтра – шлюборозлучний процес. Залишилося зрозуміти одне: чи готові ті, у чиїх руках необхідні легітимні інструменти для проведення згаданої реформи, почути цей запит? І якщо так, то для чого: щоб задуматися, почати діяти чи заблокувати запропонований ними ж рух у бажане завтра? І ось тут мене охоплює скепсис, бо я не надто вірю в щирість як ініціаторів реформ з Адміністрації президента зокрема, так і бюрократичної еліти загалом. Адже їхня мета – радше зберегти владу й сталий статус-кво. Бюрократія водночас є і опорою нинішньої влади, і ворожим до будь-яких реформ прошарком. І для врослих у свої крісла депутатів та чиновників реальні зміни в судах – це і є кошмарний сон, що ставить під сумнів сплановане ними комфортне довгострокове майбутнє. Депутатові пропонують виконати набір дій, який позбавить його можливості використовувати частину звичного ресурсу: з допомогою підконтрольного судді поставити на місце журналіста, який, на його думку, зарвався, або зняти з передвиборчої гонки популярного опонента. Парламентарій запитує себе: «Воно мені треба?» – і тисне кнопку «проти»! Заяви влади про необхідність справедливої судової реформи – абсолютна риторика. На практиці все інакше. Задля збереження статус-кво максимально ослаблено й винесено на узбіччя судового життя останній помаранчевий оплот – Верховний Суд. З нуля створюється та комплектується з «правильних» людей касаційна інстанція цивільних і кримінальних судів, оскільки господарська й адміністративна юстиція вже під ковпаком. За допомогою карального меча Вищої ради юстиції вирішується проблема суддівської «опозиції» як такої. Ну а Конституційний Суд у нас уже давно гнучко, «по-адвокатськи» коливається разом із керівною лінією партії (не виключаю, що й результат множення два на два у них міг би різнитися від рішення до рішення). Антикорупційні розслідування ініціюються лише за наявності політичного підтексту. При цьому очевидною є зацікавленість правлячої еліти в консервуванні умов, у яких вона жила й живе. Абстрагуватися від власних політичних та фінансових інтересів і зосередитися на інтересах країни включно з реформуванням Феміди в неї поки що не виходить. Лакмусовим же папірцем реального ставлення нинішньої влади до судової реформи було ухвалення рішення про те, хто призначатиме суддів на адміністративні посади. Питання стало більш ніж актуальним після того, як Конституційний Суд (у попередньому складі) забрав згадані повноваження в президента, а пізніше – і в Ради суддів України, що узурпувала ці права. Юристи-практики, та й самі судді говорили про очевидне демократичне рішення: формувати судове керівництво таємним голосуванням має колектив конкретного суду (за аналогією з ВСУ), та ще й на короткий термін. Натомість депутати ухвалили рішення уповноважити на це Вищу раду юстиції й дати право п’ятирічного призначення. Соромливо забуто навіть рішення Конституційного Суду, який ще 2001 року дійшов висновку, що згідно з Основним законом таких повноважень Вища рада юстиції не має. Очевидна кланова логіка рішення – я голову призначу, я його й контролюватиму. Ось і висновок: на язиці – одне, а на думці, м’яко кажучи, трохи інше. Але треба віддати належне владі, яка зуміла надути «бульбашку», назвати судовою реформою й нав’язати її обговорення людям мислячим, включаючи тих, хто щодня буває в судах і реально розуміє, що так далі жити не можна. Малосимпатична для верхів меншість, здатна засумніватися в готовності правлячої еліти поставити інтереси країни понад власні, на жаль, захопилася обговоренням параметрів «бульбашки». До чого призведе розширення повноважень Вищої ради юстиції та звуження повноважень Верховного Суду? Чим закінчиться заміна Івана Івановича на Івана Никифоровича? Понад те, всі свято повірили, що влада від судової реформи не відкрутиться, головне – «перегини» виправити. А вона, побачивши, що «іграшка» спрацювала, навіть бадьоро рапортує про готовність розглянути (та чи врахувати?) Рекомендації Венеціанської комісії до судової реформи, але, по суті, проводить лише косметичний ремонт системи. Щодо реальної судової реформи я, хоч як це парадоксально, покладав надії на надбагатих українців (або, як їх прийнято називати, олігархів), яким знадобиться справедливе правосуддя. Поки що вони шукають його, приміром, у Лондоні, виводячи туди свої фірми та акції. Але ж заводи, землю не вивезеш! І рано чи пізно завод може стати предметом спору в Україні. Є відчуття, що багато клієнтів моєї фірми вже готові до справедливого правосуддя, щоправда, часто лише тому, що бояться попастися кому-небудь ще «зубастішому». Однак поки що великий бізнес як локомотив судової реформи ніяк себе не проявив. Напевно, працює давня «добра» логіка: краще не залежати від влади, а бути нею. Тим часом дедалі очевиднішим стає факт, що роздуми про майбутнє Феміди рівноцінні роздумам про долю країни. Без серйозних змін у судах вона не має завтра. Але зрозуміло, що еліта повинна бути суттєво іншою, щоб це почути. Поки що ж влада тільки голосно кричить про реформування, а «про себе» ставить собі те саме риторичне запитання: «А воно мені треба?» |