Дата публікації: 21 серпня 2026
Роман Процишин, MCIArb, адвокат, радник
Джерело: Legal 500
Юридичне застереження
Ця стаття містить практичні рекомендації для тих, хто розглядає можливість забезпечення арбітражного позову в українських судах.
Зміст цієї статті підготовлений Романом Процишиним, MCIArb, Юридична фірма «Ілляшев та Партнери», Україна, виключно з інформаційною метою, не є юридичною консультацією та може не відображати найостанніші зміни в законодавстві та судовій практиці. Усі огляди законів та судової практики підлягають змінам. Ці рекомендації не призначені для надання юридичної або професійної консультації з будь-якого конкретного питання. Перед вжиттям будь-яких дій або утриманням від вжиття дій на основі цих рекомендацій завжди слід звертатися по юридичну консультацію. Юридична фірма «Ілляшев та Партнери» та названий автор не гарантують точності статті та прямо знімають із себе будь-яку відповідальність перед будь-якою особою щодо наслідків будь-чого вчиненого, дозволеного для вчинення або опущеного повністю чи частково, посилаючись на статтю повністю або на будь-яку її частину.
Вступ
Необхідність забезпечення позову шляхом вжиття запобіжних (тимчасових) заходів на підтримку арбітражу вже коротко висвітлювалася Романом Процишиним у співавторстві у матеріалі «Міжнародний арбітраж в Україні: посібник для кредитора (Стягнення боргу з українських компаній за міжнародними контрактами)» для Legal 500 (див. також рекомендації Романа Процишина (у співавторстві) «Як виконати рішення іноземних арбітражів в Україні: остання практика та виклики» (розділ «Тимчасові заходи у провадженнях з визнання та виконання») для Legal 500).
У сучасному бізнес-середовищі, якщо тільки арбітражний позов не подається проти платоспроможної компанії чи з іншими цілями, інвестування в арбітражний процес задля грошового стягнення з боржника є нерозумним без попередньої оцінки ймовірності реального погашення боргу та забезпечення цієї можливості шляхом вжиття тимчасових (запобіжних) заходів, покликаних зберегти status quo та уникнути ризику зриву фактичного виконання майбутнього рішення.
Україна є арбітражно-дружньою юрисдикцією, яка має у своєму арсеналі низку правових інструментів для надання допомоги потерпілій стороні у забезпеченні її звичайного або морського позову в арбітражі та блокуванні виведення активів боржника.
Компетентний суд
Звичайні позови в арбітражі
Процесуальне право України наділяє українські суди повноваженнями вживати заходів забезпечення позову на підтримку міжнародного арбітражу. Центральною нормою, яка надає судам цивільної юрисдикції повноваження розглядати такі питання, є частина 3 статті 149 Цивільного процесуального кодексу України («ЦПК України»).
Компетентним судом для розгляду такої заяви є апеляційний цивільний суд, чия територіальна юрисдикція поширюється на місце проведення арбітражу (наприклад, сторони арбітражу погодили місцем арбітражу місто Львів, а не Київ в Україні), місцезнаходження відповідача або місцезнаходження його майна (ч. 3 ст. 152 ЦПК України).
Зазначена норма надає заявнику право вибору щодо подання заяви про забезпечення позову на підтримку арбітражу до будь-якого апеляційного суду відповідної територіальної юрисдикції. Цю законодавчу гнучкість слід розглядати як тактичну можливість для позивача-заявника обрати оптимальне рішення для реального забезпечення позову в арбітражі.
Річ у тім, що ухвала суду про забезпечення позову сама по собі не здійснює фактичного накладення відповідного заходу (наприклад, у разі арешту вона не вилучає майно, а лише встановлює юридичну заборону ним розпоряджатися); надалі вона підлягає примусовому виконанню виконавцем або іншим компетентним органом. Якщо арбітражне провадження ініційовано проти приватної компанії та запитується арешт фізичного рухомого майна (наприклад, вантажівок), було б доцільно заздалегідь залучити авторитетного приватного виконавця, який має територіальну юрисдикцію за місцем розташування цього майна, щоб оперативно виконати ухвалу про арешт у разі задоволення заяви судом.
Морські вимоги в арбітражі
Питання є не настільки однозначним, коли йдеться про забезпечення морської вимоги в арбітражі шляхом накладення арешту на судно.
Коротко про передісторію: Україна є учасницею Міжнародної конвенції з уніфікації деяких правил, що стосуються арешту морських суден (Брюссель, 1952 рік), відомої як Конвенція про арешт суден 1952 року. Вона встановлює правила арешту суден для забезпечення морських вимог, тобто вимог, що виникають з однієї із передбачених законом обставин (наприклад, рятування, заробітна плата екіпажу, угода про перевезення вантажів на будь-якому судні за чартером або іншим чином тощо).
Пункт 3 статті 7 Конвенції про арешт суден 1952 року містить юрисдикційну підставу для українського суду накласти арешт на судно, за умови, що воно перебуває в межах територіальної юрисдикції суду, «[якщо] сторони погодилися передати спір … до арбітражу».
Арешт судна для забезпечення морської вимоги не належить до виключної юрисдикції цивільних судів України, оскільки це також може бути зроблено господарськими судами. Як ЦПК України, так і Господарський процесуальний кодекс України («ГПК України») наділяють цивільні та господарські суди відповідно повноваженнями застосовувати цей специфічний захід забезпечення позову за умови, що судно, яке підлягає арешту, перебуває в межах територіальної юрисдикції суду.
На відміну від забезпечення звичайного позову на підтримку арбітражу, заява про арешт судна подається або до місцевого (першої інстанції) цивільного суду (ч. 2 ст. 152 ЦПК України), або до місцевого (першої інстанції) господарського суду (ч. 2 ст. 138 ГПК України).
Оскільки заява про арешт судна має бути розглянута протягом двох днів без повідомлення відповідача, подання її до некомпетентного суду може призвести до того, що: (i) судно зніметься з якоря та вийде з-під юрисдикції українських судів до того, як заява буде переподана та задоволена компетентним судом, і (ii) весь процес вжиття запобіжних заходів виявиться марним.
Щоб розмежувати юрисдикцію між українськими судами різної спеціалізації, необхідно визначити: (i) суб’єктний склад сторін спору, (ii) предмет спору та (iii) характер правовідносин. Критеріями розмежування цивільних справ від інших категорій справ, у тому числі господарських – а отже, і критеріями визначення того, чи цивільний, чи господарський суд є компетентним розглядати конкретний позов – є: (i) наявність приватноправового спору (тобто справ, пов’язаних із вимогами, що виникають з будь-яких правовідносин, крім випадків, коли розгляд таких справ має здійснюватися за іншими процесуальними правилами), та (ii) суб’єктний склад сторін спору (однією зі сторін спору зазвичай є фізична особа).
Отже, коли член екіпажу має морську вимогу, яка може бути забезпечена арештом судна та передана до арбітражу, компетентним судом для розгляду заяви про арешт буде місцевий цивільний суд.
Якщо ж морська вимога виникає з чартеру між двома компаніями, судом, до юрисдикції якого належить подання заяви, є місцевий господарський суд.
Процесуальні строки та момент подання
Звичайні позови в арбітражі
Частина 3 статті 149 ЦПК України передбачає, що «[за] заявою сторони у справі, яка передана на розгляд до міжнародного комерційного арбітражу …, суд може вжити заходів забезпечення позову…».
Закон чітко вказує: для того, щоб український суд мав юрисдикцію розглядати заяву про забезпечення позову на підтримку арбітражу, арбітражний процес уже має бути розпочато на момент звернення за вжиттям заходів.
Інакше кажучи, український суд не матиме юрисдикції щодо застосування заходів забезпечення на підтримку арбітражу, який ще не розпочався, на відміну від внутрішнього судового провадження та питань, пов’язаних з арештом суден для забезпечення морських вимог в арбітражі (що детальніше описано нижче).
Частина 7 статті 151 ЦПК України підсилює це правило, вимагаючи від сторони (позивача в арбітражі) подати, окрім копії арбітражної угоди, два ключові докази: (i) процесуальний документ, подання якого розпочинає арбітражний розгляд відповідно до застосовних арбітражних регламентів (наприклад, позовну заяву, прохання про арбітраж, повідомлення про призначення арбітра тощо), та (ii) доказ належного подання цього процесуального документа згідно із застосовними арбітражними регламентами.
Зі змісту цієї норми випливає, що коли кожна хвилина на рахунку та зростає ризик виведення активів, за рахунок яких потерпіла сторона розраховує в майбутньому задовольнити свої вимоги, немає потреби чекати, поки, наприклад, арбітражна установа видасть офіційний документ про прийняття позову та підтвердження початку арбітражного провадження через кілька днів після фактичного ініціювання арбітражу (наприклад, розпорядження Президента Міжнародного комерційного арбітражного суду при ТПП України про початок арбітражного провадження, лист Генерального секретаря VIAC тощо).
З огляду на те, що українські правила доказування забороняють суду збирати докази з власної ініціативи, суд позбавлений можливості самостійно шукати застосовні арбітражні регламенти, що вимагає від заявника надавати їх разом із офіційним перекладом українською мовою (див., наприклад, позитивну справу Shell Lubricants Supply Company B.V. проти ТОВ «Торговий дім «Галпап Плюс», де заявник надав Регламент LCIA, та негативну справу Exoil Trading SA проти Mimier Trade SA, де заявник не надав Арбітражний та Апеляційний регламент FOSFA).
Морські вимоги в арбітражі
Позиція щодо забезпечення морських вимог на підтримку арбітражу шляхом арешту судна в Україні відрізняється від порядку забезпечення звичайних арбітражних позовів.
Процесуальне право України дотримується режиму Конвенції про арешт суден 1952 року, пункти 2 і 3 статті 7 якої передбачають: якщо суд, який наклав арешт на судно, не має юрисдикції розглядати справу по суті, цей суд визначає строк, протягом якого заявник (майбутній позивач) повинен подати позов до суду, що має таку юрисдикцію, або передати спір до арбітражу.
Частина 3 статті 138 ГПК України передбачає, що у разі подання заяви про арешт судна до подання позовної заяви заявник (майбутній позивач) повинен подати позовну заяву протягом 30 днів з дня винесення ухвали про арешт судна, якщо інше не передбачено законом. Аналогічне правило відображено у частині 4 статті 152 ЦПК України для випадків, коли морська вимога заявляється фізичною особою або до неї.
Арешт судна до його прибуття. Конвенція про арешт суден 1952 року не дає відповіді на запитання, чи має судно вже перебувати в межах юрисдикції Договірної Держави на момент подання заяви про арешт судна до компетентного суду цієї держави та видачі ордера (ухвали) на арешт.
Конвенція 1952 року лише встановлює, що арешт судна дозволяється на підставі судового розпорядження (ухвали) Договірної Держави, у чиїй юрисдикції здійснюється арешт, але не регламентує умови, за яких суд Договірної Держави може прийняти справу до свого провадження. Це питання, відповідно до статті 6, регулюється законодавством кожної Договірної Держави. Згідно з Конвенцією має значення лише те, щоб судно не було заарештоване інакше, як за розпорядженням судового органу держави, в чиїй юрисдикції здійснюється арешт.
Судно може увійти у води, що підпадають під юрисдикцію конкретного суду, і вийти з них протягом одного дня, що ставить питання про те, чи має судно перебувати в межах юрисдикції конкретної держави безпосередньо на момент звернення із заявою про арешт.
Процесуальне право України передбачає, що заява про арешт морського судна подається до суду за місцезнаходженням: (i) «порту реєстрації судна», (ii) «морського порту, в якому перебуває судно», і, що найважливіше, (iii) «морського порту …, до якого [судно] прямує» (ч. 2 ст. 138 ГПК України та ч. 2 ст. 152 ЦПК України).
За українським законодавством достатньо того, що очікується прибуття судна в межі юрисдикції конкретного суду, для отримання ухвали про арешт, яка потім може бути виконана у разі фактичного прибуття судна.
У справі Telia Aqua Marine Limited проти Unicorn Trade LTD (The Uni Trader) місцевий господарський суд фактично наклав арешт на судно на шляху його прямування до порту Рені, розглянувши як ключовий доказ лист Морського порту Рені про те, що «судно UNI TRADER (IMO 9175169) прямує до акваторії порту Рені», зазначивши при цьому, що відповідна інформація була також наявна на MarineTraffic – міжнародній базі даних відстеження суден.
Види заходів забезпечення позову
Серед передбачених законом видів заходів забезпечення позову, які український суд має право застосувати (див. ч. 1 ст. 150 ЦПК України), на підтримку арбітражу можуть заявлятися такі: (i) накладення арешту на майно відповідача; (ii) накладення арешту на майно або грошові кошти, що належать або підлягають передачі відповідачу від третіх осіб; (iii) заборона вчиняти певні дії іншим особам; (iv) заборона третім особам вчиняти дії щодо предмета спору; (v) заборона третім особам здійснювати платежі або передавати майно відповідачеві; (vi) заборона третім особам виконувати інші зобов’язання щодо відповідача (окрім здійснення платежів та/або передачі майна); (vii) зупинення митного оформлення товарів або предметів; (viii) арешт судна (для забезпечення морської вимоги); (ix) інші заходи, передбачені законами України та міжнародними договорами, згода на обов’язковість яких надана Верховною Радою України.
Найбільш затребуваним видом забезпечення є арешт майна боржника, який встановлює заборону на право розпоряджатися майном для його збереження до визначення його подальшої долі.
Арешт майна або грошових коштів, що належать відповідачу та перебувають у третіх осіб, також є потужним заходом, який нагадує концепцію garnishment у загальному праві.
Звичайний арешт майна слід відрізняти від арешту судна за Конвенцією про арешт суден 1952 року. Перший за замовчуванням не передбачає вилучення майна з фізичного володіння при його арешті, тоді як конвенційний арешт передбачає затримання судна.
Якщо сторона не має морської вимоги, яка може бути забезпечена конвенційним арештом судна, вона все одно може забезпечити свій арбітражний позов шляхом звичайного арешту цього ж судна як майна, за умови, що судно належить відповідачу. Позивач в арбітражі може просити український суд, окрім арешту судна, зобов’язати капітана порту заборонити вихід судна з українських вод (щоб утримати судно в юрисдикції з метою подальшого звернення стягнення приватним/державним виконавцем у разі задоволення арбітражного позову та його виконання). Комбінація таких заходів матиме ефект, аналогічний арешту судна для забезпечення морської вимоги за Конвенцією 1952 року.
Резюме
Якщо сторона прагне забезпечити свій позов на підтримку арбітражу, звертаючись до українського суду із заявою про вжиття запобіжних заходів щодо відповідача або його майна, вона повинна провести ретельну підготовчу роботу перед зверненням до суду.
Для звичайних арбітражних позовів практична рекомендація полягає в тому, щоб ініціювати арбітражний розгляд, зібрати достатньо доказів його початку (включаючи застосовні арбітражні регламенти), а потім негайно подати заяву про забезпечення позову.
Якщо арбітражний позов стосується морської вимоги і судно перебуває під юрисдикцією українських судів або прямує до українських портів та підпадає під дію Конвенції про арешт суден 1952 року, арешт судна може бути вигіднішим варіантом з точки зору часу та витрат, оскільки немає потреби інвестувати в початок арбітражу до того, як актив, за рахунок якого позов може бути фактично задоволений, буде заморожено.
