Дата публікації: 9 червня 2021
Сергій Неділько, адвокат, керівник Одеського офісу
Джерело: «Порти України»
Сумнозвісний танкер-бункерувальник Delfi затонув біля одного з центральних пляжів Одеси в листопаді 2019 року, і лише у вересні 2020-го судно було піднято силами та за рахунок коштів приватних компаній. Із самого початку цієї історії інцидент був особливим у всіх відносинах. Для представників влади саме судно та рятувальна операція стали справжнім головним болем, для інженерів-суднобудівників – цікавою головоломкою, а для морських юристів – черговим приводом подискутувати на тему правового режиму затонулого майна.
І ось 12 травня 2021 року завершився черговий раунд епопеї з горе-бункерувальником. Цього разу своє слово сказав Господарський суд Одеської області у справі №916/3815/20 за позовом Держави Україна в особі уряду до власника судна Delfi про визнання права власності на судно, що затонуло, а точніше — на те, що від нього залишилося. Справа цікава з точки зору застосування положень статті 125 КТМ України, яка передбачає втрату права власності на майно, що затонуло, у разі порушення власником строку для підйому, встановленого капітаном порту, або відсутності протягом року після інциденту заяви власника про намір підняти своє майно.
Довгий час обговорюється питання про необхідність ухвалення нового КТМ через застарілість норм чинного кодексу, у тому числі статті 125, яка викладена досить поверхнево. Погіршує ситуацію відсутність підзаконних актів та актуальної судової практики. При цьому для держави та уповноважених органів питання затонулого майна також стає проблемним з урахуванням великої кількості таких об’єктів у територіальному морі та наявності передумов для їх збільшення. Ключовим є питання, яким юридичним актом має бути зафіксовано виникнення права власності держави на майно, що затонуло, і в якому саме порядку це має відбуватися. Тому рішення господарського суду багато хто чекав із нетерпінням.
Але перш, ніж перейти до аналізу рішення суду, слід звернути увагу на існуючі точки зору щодо переходу права власності до держави.
Різноманітність думок
Раніше існувала думка, що з позовом про визнання права власності на підняте майно має звертатися адміністрація морського порту на підставі КТМ України.
Альтернативна думка зводилася до того, що позов про визнання права власності адміністрація морського порту має подавати на підставі так званої «набувальної давності» у порядку статті 344 Цивільного кодексу (ЦК) України, що формально передбачає сумлінне, відкрите, безперервне володіння затонулим майном як рухомим протягом п’яти років.
Деякі фахівці вважають, що порушення власником термінів підйому затонулого майна, встановлених капітаном порту, прирівнюється до відмови від права власності на судно, що затонуло, і воно переходить у статус безхазяйної речі. У цьому випадку, за заявою органу місцевого самоврядування, на території якого знаходиться об’єкт, що затонув, безхазяйна нерухома річ приймається на облік органом державної реєстрації прав на нерухомість, про що публікується оголошення в друкованих ЗМІ. Після закінчення року після цього безхазяйне майно може перейти у комунальну власність за рішенням суду (ч. 2 ст. 335 ЦК України). Оскільки саме капітаном порту здійснюється державна реєстрація морських суден, деякі фахівці вважають, що облік затонулого судна та вантажу, що на ньому знаходиться, повинен здійснювати капітан відповідного морського порту. Такої ж думки дотримуються, наприклад, у РФ, де норми КТМ та Цивільного кодексу в цій частині дуже схожі з нашими.
Таким чином, різноманітність точок зору не дозволяє однозначно говорити про правильність того чи іншого підходу. У той же час слід звернути увагу на судову практику, в якій не так багато подібних справ.
Про що свідчить судова практика?
У рамках справи №2а-10087/09/9/0170 адміністративні суди досліджували питання правомірності кваліфікації затонулого судна як безхазяйне майно.
Фабула справи полягає в тому, що у січні 2008 року у керченському порті «Комиш-Бурун» (АР Крим) затонуло рибальське судно «Рибалка Донбасу». Капітан порту письмово повідомив судновласника про необхідність у місячний термін видалити або знищити затоплене судно. Судновласник стверджував про недопущення його представників до судна для проведення робіт. У зв’язку з порушенням встановленого терміну начальник порту повідомив про це податкову інспекцію у Керчі, яка провела огляд та оцінку судна, після чого поставила його на облік як знахідку, визнавши судно безхазяйним майном.
У цій справі Вищий адміністративний суд України ухвалив постанову від 6 жовтня 2014 року, в якій дійшов висновку, що правова природа безхазяйної речі передбачає відсутність будь-яких майнових претензій на об’єкт з боку третіх осіб (власників, фрахтувальників тощо). У даній справі право власності на судно підтверджувалося судовим свідоцтвом Морського департаменту Республіки Грузія, що саме по собі нівелює доводи податкового органу про безхазяйний статус судна.
Також суд звернув увагу, що податкова інспекція не надала доказів втрати судна, тож говорити про судно як про знахідку передчасно.
В іншій справі №901/3299/13 про усунення перешкод у користуванні причалом ДП «АМПУ» власник судна стверджував, що не здійснив видалення або знищення судна у встановлений капітаном порту строк, оскільки вважав, що право власності на судно, що затонуло, вже перейшло до держави на підставі статті 125 КТМ України.
Переглядаючи цю справу, Севастопольський апеляційний господарський суд у ухвалі від 14 січня 2014 року посилався на норми цивільного законодавства, які передбачають поширення на морські судна режиму нерухомого майна, права на які підлягають державній реєстрації. Отже право власності на судно переходить з моменту реєстрації судна в Державному судновому реєстрі (ДСР) України.
Оскільки в ДСР України власник судна, як і раніше, значився таким, суд дійшов висновку про відсутність підстав вважати судно, що затонуло, державною власністю. Таким чином, суд пов’язав перехід права власності на судно, що затонуло, з його обов’язковою реєстрацією в ДСР України.
Рішення у справі Delfi
За підсумками розгляду цієї справи Господарський суд Одеської області визнав право власності Держави України на затонуле майно (судно Delfi) та дійшов одразу до кількох концептуальних висновків, які раніше були предметом живих дискусій серед морських юристів.
По-перше, суд визнав, що у справах про визнання права державної власності на майно, що затонуло, належним позивачем є Держава Україна в особі Кабінету міністрів.
По-друге, у межах положень статті 125 КТМ порушення судновласником строків підйому затонулого майна формально прирівнюється до відмови власника від такого майна, що є самостійною підставою для припинення права власності згідно зі статтею 346 ЦК України. При цьому немає значення, заявляв власник про свої майнові претензії на судно чи ні.
По-третє, на судно поширюється правовий режим нерухомого майна, що передбачає державну реєстрацію права власності у порядку статті 182 ЦК України. Така процедура за своїм значенням є визнанням держави права власності на судно. Однак суд вважав, що судно, що затонуло внаслідок морської аварії (безвідносно до Delfi), автоматично втрачає правовий статус «судно», тому державна реєстрація вже не потрібна. Такий висновок виглядає дещо спірним, оскільки судно може зберігати свій особливий статус та вважається таким не лише завдяки морехідним якостям, а й наявності чинних суднових документів, виданих адміністрацією прапора та класифікаційним товариством. У випадку з Delfi суднові документи дійсно були відкликані, а саме судно, звісно, було неморехідним, хоча судновласник стверджував протилежне.
По-четверте, на думку суду, у зв’язку зі втратою судном свого особливого статусу та відсутністю необхідності його реєструвати держава може повноцінно реалізувати свої правочинності лише шляхом визнання права власності на майно, що затонуло, в судовому порядку.
Водночас у рішенні суду вбачається дещо суперечливий висновок про те, що через статтю 125 КТМ України право власності за державою визнається безумовно, проте держава все одно має оформити таке право процесуально, звернувшись до суду з позовом про визнання права власності. Ймовірно, йдеться про ті випадки, коли право власності оспорюється чи не визнається третіми особами як обов’язкова умова для судового спору.
Таким чином, у цій справі суд використав елементи різних думок та позицій щодо процедури визнання права власності держави на затоне судно, сформувавши по суті новий підхід.
Рішення у цій справі ще не набуло законної сили, тому поки що рано стверджувати, що саме ця позиція започаткує формування сучасної судової практики щодо вирішення подібної категорії справ. У той самий час запропонований механізм вигідно відрізняється від інших концепцій, які були фактично нездійсненні на практиці.
