Дата публікації: 7 серпня 2015
Максим Копейчиков, партнер
Джерело: «Контракти»
Банки продовжують відчувати дефіцит ліквідності і, за прогнозами експертів, з новою силою візьмуться за своїх боржників – особливо великих корпоративних. В очікуванні нової хвилі конфліктів між кредиторами і позичальниками Контракти проконсультувалися у партнера юридичної фірми «Ілляшев та Партнери» Максима Копейчикова, як з найменшими втратами для обох сторін вирішувати затяжні спори.
К: У пріоритеті багатьох банків на найближче півріччя позначена робота з проблемною корпоративною заборгованістю. Наскільки активно до вас звертаються клієнти-банки з таких питань?
Максим Копейчиков: У нинішніх економічних умовах це цілком природний акцент в роботі банку. Протягом останніх 7 років звернення подібного роду до ЮФ «Ілляшев та Партнери» є постійними. Це свідчить про те, що робота зі стягнення проблемної заборгованості ведеться планомірно. Пильна увага з боку фінансових установ до корпоративних боржників, швидше за все, викликана тим, що дуже часто формально забезпечена корпоративна заборгованість насправді виявляється «пустушкою», коли вартість активів позичальника, які виступають в якості застави по кредиту, явно завищена або ж цих активів немає зовсім.
К: Ви хочете сказати, що банки не зовсім правильно видають кредити?
Максим Копейчиков: Формально – правильно, неформально – досить часто корпоративним позичальникам дають кредити під сміховинне забезпечення. При цьому часто доводиться стикатися з тим, що банкіри недооцінюють ступінь проблеми з неадекватним забезпеченням не тільки в звітності для регулятора, а й для самих себе. Саме тому необхідною умовою ефективної роботи з проблемною корпоративною заборгованістю є не тільки правильне застосування передбачених законодавством можливостей стягнення, але й адекватна оцінка портфеля корпоративної заборгованості.
К: Чи можна вирішувати питання корпоративної заборгованості в досудовому порядку? Чи є у вас успішний досвід таких рішень? Що ви рекомендуєте своїм клієнтам?
Максим Копейчиков: Питання проблемної заборгованості досить часто вирішуються в досудовому порядку. Це відбувається, коли є порозуміння між позичальником і банком. Найчастіше досудове врегулювання відбувається за ініціативою позичальника, тому що банку вигідно не міняти умови кредитування, зберігаючи все як є, отримуючи відсотки в колишньому розмірі та нічого не змінюючи в звітності. Стосовно громадян деякі банки періодично оголошують «канікули», пропонують різні програми реструктуризації. Відносно корпоративних позичальників, як правило, умови обговорюються індивідуально.
На щастя, наші клієнти з повагою ставляться до своїх зобов’язань, зокрема і перед банками, і на моїй пам’яті ніхто з них не робив спроб оскаржити кредитні договори або договори забезпечення. Крім того, більшість банків – договороздатні, і набагато краще і дешевше дійти до взаємовигідного рішення.
К: Який відсоток справ з повернення проблемної заборгованості вирішується в досудовому порядку?
Максим Копейчиков: Подібної статистики немає, і, напевно, в загальному розрізі бути не може. У кожній фінустанові свій відсоток досудового врегулювання. За великим рахунком він залежить від політики банку. Коли банк дотримувався консервативної політики кредитування, відсоток спорів у цілому є нижчим, а ймовірність досудового врегулювання – значно вищою. Якщо банкіри гналися за темпами та обсягами, відповідний показник у рази нижчий. Коректність статистки при цьому може бути тільки в розрізі окремих банків, однак банкіри подібну статистику розкривають вкрай рідко.
К: Як часто банки вдаються до такого вирішення проблеми як банкрутство позичальника-юрособи? Чи є це рішення єдино правильним чи банк і позичальник все ж можуть знайти компроміси?
Максим Копейчиков: З точки зору класичної банківської діяльності, фінустановам не вигідно ініціювати процес банкрутства підприємства-боржника, банкрутство – це інструмент захисту позичальника. Однак при цьому, прецеденти ініціювання банками банкрутства позичальників-юросіб на українському ринку є, і їх чимало.
Як правило, банк і позичальник можуть знайти спільну мову і домовитися про реструктуризацію, особливо якщо господарська діяльність боржника не припинена і є стабільний cash-flow. Разом з тим, не відкрию великого секрету, якщо скажу, що існують банки, які є частиною ФПГ з агресивною політикою щодо боржників, і в такому випадку компроміс практично неможливий. У подібних випадках банк віддасть перевагу отриманню контролю над активами через звернення стягнення на них.
Фінустанови, які ведуть класичну банківську діяльність, ініціюють процес про банкрутство позичальника-юрособи тільки в екстрених випадках, коли можливість повернення або реструктуризації проблемної заборгованості повністю втрачена або ж позичальник зайняв позицію: «Я ні з ким ні про що не буду домовлятися». Причина проста – в більшості випадків виручити за активи, передані в заставу, в іпотеку, ту суму, в яку вони були оцінені, досить проблематично, особливо враховуючи падіння ринку та ділової активності.
Для банків з іноземним капіталом банкрутство позичальника – крайній захід, банки ж з українським або російським капіталом менш уважно ставляться до позичальників, однак це обумовлено не тільки особливостями національного банківського бізнесу, але і, як правило, більш низькою якістю позичальників та готовністю таких позичальників використовувати сумнівний інструментарій для того, щоб вивести майно з-під застави та уникнути виконання зобов’язань перед банками.
К: Суд приймає рішення на користь кредитора, зобов’язує позичальника повернути заставне майно і певну суму. Наскільки складна процедура – вступити в права. Чому чимало судових рішень так і залишаються невиконаними?
Максим Копейчиков: Банк отримує права власності на активи боржника з моменту набрання рішенням суду чинності, за винятком прав на нерухоме майно, які виникають з моменту державної реєстрації. При цьому юридичне переоформлення права власності не завжди гарантує отримання фактичного контролю над активами боржника. Юристи досить рідко займаються подібними питаннями, як правило, це турбота банківських «проблемників» або колекторів. У тих банків, які є клієнтами «Ілляшев та Партнери», не виникає великих труднощів при отриманні фактичного контролю над об’єктами, на які звернено стягнення.
К: Що робити банку, якщо у банкрута не вистачає заставного майна для покриття суми боргу?
Максим Копейчиков: Випадки, коли заставного майна недостатньо для задоволення вимоги банку, дуже поширені. Природно, банк як кредитор має право на загальних підставах нарівні з іншими кредиторами задовольнити свої вимоги за рахунок іншого майна позичальника, хоча часто трапляється, що іншого майна немає, і частина вимог залишається непогашеною.
К: Деякі позичальники дивуються: брав кредит на будівництво будівлі та під заставу трьох інших; будівлю не добудував, але повернув банку. Однак банк забирає і все майно. Хто правий у цьому випадку?
Максим Копейчиков: У разі невиконання зобов’язань банк має право стягнути заставне майно боржника. Якщо вартість заставного майна не покриває суму боргу, банк може задовольнити свої вимоги за рахунок будь-яких інших активів боржника. Сьогодні окремі депутати пропонують прийняти закон, який передбачає, що позичальник повинен відповідати перед банком тільки заставним майном. Мовляв, банк повинен забрати заставу і не пред’являти позичальникові ніяких претензій. Шкода тільки, що борці за позичальників при цьому не кажуть, звідки банкам взяти гроші на покриття збитків у разі ухвалення такого закону. Напевно, як зазвичай, розраховують на «багатеньких буратіно» − власників істотної участі в банках.
Що стосується застосування подібного правила до тих кредитів і застав, які будуть оформлятися після вступу в силу закону, можливо, подібна практика може посилити дисципліну. Банки будуть зацікавлені в більш серйозному визначенні переліку заставного майна та його реальної вартості.
Застосування подібних нововведень щодо вже діючих кредитних договорів призведе до колапсу на ринку. Якщо хтось хоче вбити банківську систему України – це кращий спосіб.
