Закон про медіацію: нереальна реальність

Євгенія Макаренко, юрист

Джерело: «Юридична Газета»

Вітчизняний та міжнародний досвід свідчить, що запровадження альтернативних методів врегулювання спорів поряд із системою правосуддя є найефективнішою передумовою вирішення правових спорів. Сьогодні система правосуддя в Україні має деякі недоліки: велика завантаженість судів, тривалість і складність судового процесу, значні судові витрати, недостатня розвиненість механізмів змагальності та рівності сторін у процесі, гласність судового розгляду, що призводить до випадків розголошення конфіденційної інформації, тощо. Наразі представники бізнесу та взагалі учасники спорів обирають не лише арбітраж як один зі способів альтернативного врегулювання спорів, але й медіацію, яка передбачає залучення для вирішення спору посередника (медіатора).

Що таке медіація і як вона працює?

Формальне визначення медіації наведено у ст. 1 Типового закону Комісії ООН з міжнародного торгового права (ЮНСІТРАЛ) 2002 р. щодо міжнародних комерційних погоджувальних процедур, згідно з яким медіація – це процедура, яка може називатися погоджувальною, посередницькою або позначатися терміном аналогічного змісту, в межах якої сторони просять третю особу або осіб («посередника») надати їм допомогу у спробі досягти мирного врегулювання їхнього спору, який виник з договірних чи інших правовідносин або у зв’язку з ними. Посередник не має повноважень наказувати сторонам або погоджувати їхні дії у процесі вирішення спору.

Недарма зараз точиться чимало дискусій щодо реалізації інституту медіації в Україні, адже медіація як процес досудового врегулювання спорів містить багато переваг для сторін на противагу судовому розгляду.

По-перше, учасники контролюють процес переговорів. Медіація може проводитися в порядку та на умовах, визначених сторонами за погодженням з медіатором. Зокрема, сторони мають право вносити пропозиції щодо порядку проведення медіації, надавати потрібну інформацію, заявляти про необхідність участі в медіації третіх осіб, ініціювати проведення індивідуальної бесіди з медіатором, брати участь в обговоренні висунутих пропозицій, формувати коло питань, які потребують обговорення, висловлювати свою думку і позицію з приводу спірної ситуації.

По-друге, конфіденційність. Вся інформація, яка стосується процесу медіації, є конфіденційною і не може бути розголошена без згоди сторони, що її надала. Сторони та медіатор не мають права посилатися на таку інформацію під час судового засідання, а також розголошувати її будь-яким іншим чином.

По-третє, економія часу і грошей бізнесу. Сторонам медіації не потрібно витрачати гроші на судові витрати (які можуть становити значні суми), залучення фахівців (для здійснення експертиз, вартість яких в окремих випадках може бути більшою ніж сума позову), оплату послуг адвокатів. Витрати сторін медіації обмежуються виплатою винагороди медіатора, розмір якої визначається за погодженням сторін і медіатора та фіксується в угоді про застосування медіації.

По-четверте, нестандартні та гнучкі рішення. Сторони медіації не обмежені ні предметом спору, ні заявленими вимогами на початку медіації. Єдиним обмеженням у медіації є бажання і готовність сторін обговорювати ті чи інші аспекти конфлікту. У медіації немає потреби намагатися «вмістити» варіанти вирішення конфлікту в межі початкових вимог. Завдяки цьому можливе досягнення нестандартних рішень, що підходять до кожного конкретного випадку. Сторони можуть обговорювати варіанти виходу з конфлікту, допоки не знайдуть шлях, який максимально відповідає їхнім інтересам. Саме такий варіант, у разі згоди на це сторін, лягає в основу медіаційної угоди.

Позитивний досвід іноземних країн

Як приклад позитивного розвитку медіації можна навести декілька країн, в яких медіація використовується представниками бізнесу для вирішення спорів на рівні із судовими процесами та закріплена конкретними нормативно-правовими актами.

Говорячи про законодавче регулювання медіації, наприклад, у Сполучених Штатах Америки, вже у 1981 р. Каліфорнія стала першим штатом, в якому медіація була запропонована для вирішення суперечок, пов’язаних з опікою над дітьми. Для американців є дуже важливим нерозголошення конфіденційної інформації. В США більше ніж 250 правил конфіденційності та привілеїв, що діють в різних штатах, визначають питання про те, яка саме інформація може бути розкрита у процесі медіації без побоювання її подальшого поширення. З цією метою був розроблений Єдиний закон про медіацію (The Uniform Mediation Act).

Що стосується європейської практики запровадження медіації, Директива 2008/52/ЄC Європейського Парламенту та Ради з певних аспектів медіації в цивільних і комерційних справах, затверджена у 2008 р., передбачає імплементацію норм у законодавство держав-членів. Зазначена Директива закріплює основні принципи проведення та запровадження процедури медіації в національне законодавство країн-членів ЄС.

Які перспективи розвитку інституту медіації в Україні?

З прийняттям Верховною Радою за основу законопроекту № 3665 тривають дискусії, чи зможе інститут медіації знайти своє місце в правовій площині українського національного законодавства. Ще у 2013 р. у Верховній Раді був зареєстрований Законопроект № 2425а-1 «Про медіацію», однак у 2014 р. законопроект був відкликаний.

У 2014 р. Україна підписала Угоду про Асоціацію з Європейським Союзом. Згідно зі ст. 1 Угоди, Україна і ЄС мають посилювати співпрацю у сфері правосуддя, свободи та безпеки з метою забезпечення верховенства права та поваги до прав людини й основоположних свобод. Країни Європейського Союзу погодилися, що забезпечення верховенства права та кращого доступу до правосуддя повинно включати доступ як до судових, так і до позасудових методів врегулювання спорів.

Пізніше Указом Президента України № 276/2015 від 20.05.2015 р. була схвалена Стратегія реформування судоустрою, судочинства та суміжних правових інститутів на 2015-2020 рр. Відповідно до п. 5.4 значеної Стратегії, передбачено розширення способів альтернативного (позасудового) врегулювання спорів (зокрема, шляхом практичного впровадження інституту медіації та посередництва).

Сьогодні у Верховній Раді України було зареєстровано кілька проектів Закону «Про медіацію», проте прийняття закону ще триває. Наразі у Верховній Раді представлені два законопроекти – № 3665 та № 3665-1. Обидва мають низку недоліків, але законопроект № 3665 вже був прийнятий у першому читанні.

Слід звернути увагу, що у законопроекті № 3665 недостатньо чітко врегульовані питання організації професійної діяльності медіаторів та їх професійної підготовки. Зокрема, у висновку Головного експертного управління зазначено, що необхідно заборонити участь у медіації службовців органів місцевого самоврядування, суддів та інших працівників судових органів, посадових осіб прокуратури, нотаріусів тощо.

У проекті № 3665 було б доцільно більш чітко визначити питання правового статусу медіаторів та правові підстави їхньої діяльності (зокрема, чи є вони суб’єктами підприємницької діяльності тощо).

Наприклад, у ст. 8 проекту закону варто було б детальніше окреслити перелік обставин, які унеможливлюють нейтральність медіатора, та наслідки недотримання медіатором заборони щодо участі у медіації спорів, в яких він має особистий інтерес. Хоча в законопроекті є положення про нейтральність медіатора, але, виходячи з їх змісту, вони мають лише формальний характер. Незрозуміло, яким чином можна перевірити таку нейтральність, а також яким чином, у разі виявлення фактів зловживання нейтральністю медіатором, відкликати його посередництво.

Згідно з проектом, медіація може застосовуватися в будь-яких спорах, у тому числі цивільних, сімейних, трудових, господарських, адміністративних, а також у кримінальних процесах і справах про адміністративні правопорушення.

Важливим аспектом законопроекту є те, що його положеннями передбачена відповідальність медіатора. Медіатор несе відповідальність за порушення вимог закону про медіацію, правил етики медіаторів, будь-яких договірних зобов’язань щодо сторін медіації. Сторона медіації, яка вважає, що незаконними діями або бездіяльністю медіатора їй було завдано матеріальної або моральної шкоди, може звернутися зі скаргою до організації, яка забезпечує проведення медіації, до об’єднання медіаторів, а також до суду за захистом своїх законних прав та інтересів.

З одного боку, це позитивний момент, адже такі положення дають чіткість стосовно того, хто несе відповідальність за порушення процедури медіації. Однак законопроектом чомусь передбачена відповідальність лише медіатора, а сторін суперечки – ні. З іншого боку, такі положення можуть спричинити зарегульованість інституту медіації. При цьому не встановлюється відповідальність сторін, наприклад, у випадку розголошення конфіденційної інформації.

Також після прийняття проекту закону в Україні планується створення реєстру медіаторів. У реєстр буде вноситися інформація про медіатора (освіта, інформація щодо підготовки особи як медіатора, дані про організацію, яка здійснювала підготовку, кількість годин підготовки, а також інша інформація, яка допоможе сторонам обрати медіатора для конкретної справи). Відповідно до положень закону, сторони суперечок зможуть самостійно обирати медіатора. Такий порядок дещо схожий на порядок вибору арбітра у процесі врегулювання спорів шляхом арбітражу.

Висновок

Наразі триває доопрацювання законопроекту № 3665 до другого читання, але запропоновані положення до майбутнього закону вже зможуть дати ефективний та якісний розвиток медіації в Україні.

Проте не слід забувати, що вже сьогодні (без чинного закону) медіація в Україні часто використовується як спосіб примирення потерпілого і правопорушника, для захисту прав споживачів, вирішення трудових та сімейних спорів. Показником ефективності медіації в Україні слугує саме виконання сторонами досягнутих домовленостей під час медіації. Згідно зі статистикою, не виконується лише близько 20% рішень, досягнутих в результаті медіації. Медіація є добровільною. Якщо сторони домовилися врегулювати спір, застосовуючи медіацію, це означає, що вони готові виконати досягнуті ними домовленості.

Після прийняття закону єдиною перешкодою для стрімкого розвитку медіації в Україні може стати низький рівень знань про медіацію серед звичайних громадян та в бізнес-середовищі, що може породжувати недовіру до такої процедури. Загалом, медіація в Україні не є такою нереальною, як здавалося б, але потрібно пройти шлях визначення цієї процедури на законодавчому рівні.