Дата публікації: 29 листопада 2023
Валерія Гудій, адвокат, партнер
Джерело: «Юридична Газета»
В українському законодавстві наразі відсутні приписи щодо відшкодування шкоди, завданої життю і здоров’ю саме цивільної особи внаслідок воєнних злочинів рф. Проте допомогти в таких питаннях може сформована судова практика.
Управління Верховного комісара ООН з прав людини зафіксувало 27 768 випадків загибелі або поранення цивільних осіб в Україні за період з 24 лютого 2022 року до 8 жовтня 2023-го. З початку широкомасштабного збройного нападу російської федерації втрати серед цивільного населення були у м. Києві, Черкаській, Чернігівській, Івано-Франківській, Харківській, Херсонській, Кіровоградській, Київській, Миколаївській, Одеській, Сумській, Запорізькій, Дніпропетровській, Хмельницькій, Львівській, Полтавській, Рівненській, Тернопільській, Вінницькій, Волинській, Житомирській, Донецькій і Луганській областях.
І це лише статистичні цифри! Уявіть, якого болю, страждань, розпачу зазнали люди, котрі знаходилися поряд — були батьком, матір’ю, дітьми, втратили велику частину своєї сім’ї, частину себе, втратили життя. Звичайно, реальна кількість втрат серед цивільного населення значно вища, оскільки роботи з вилучення, ексгумації та ідентифікації останків загиблих ще тривають, і увесь масштаб втрат ще не оцінений.
Безсумнівно, шкода має бути компенсована, а винні у збройній агресії та скоєнні воєнних злочинів і злочинів проти людяності — покарані. Не останню роль під час створення механізму відшкодування шкоди має відіграти судова практика, яка вже почала формуватися українськими судами.
На сьогодні громадяни та світова спільнота розуміють і відкрито стверджують, що збройну агресію рф розпочала ще в лютому 2014 року.
Згідно заяви Верховної Ради України «Про відсіч збройній агресії російської федерації та подолання її наслідків», схваленої постановою ВРУ №337-VIII від 21 квітня 2015 року, рф своїми протиправними діями заподіяла також нематеріальної шкоди Україні, порушуючи права громадян України в Автономній Республіці Крим та місті Севастополі, в Донецькій і Луганській областях, зокрема, право на: життя, повагу до честі і гідності, свободу і особисту недоторканність, справедливий суд, повагу до приватного і сімейного життя, свободу думки, совісті й релігії, право не бути покараним без суду, а також заборону катування, перебування у рабстві або підневільному стані.
Загибель і каліцтво людей України відбувалися як у періоди проведення державою АТО, Операції об’єднаних сил, з часу оголошення воєнного стану, так і під час загальновідомих фактів про бойові дії, вибухи й обстріли (зокрема, з боку незаконних збройних формувань).
Як встановлено Управлінням Верховного комісара ООН з прав людини, в 2022 році (найбільше в період з березня до квітня) цивільне населення України зазнало катувань або жорстокого поводження з боку військових рф — ударів кулаками, ногами, прикладами автоматів, удушення, ударів електричним струмом, пострілів гумовими кулями, порізів ножем; закриття в «печі» часто призводило до тяжких травм; були й численні випадки сексуального насильства над дітьми, жінками та чоловіками.
Для забезпечення відповідальності за порушення прав людини українські правоохоронні органи розслідують заяви, збирають і зберігають докази, адже за шкоду здоров’ю і смерть людей жертви та їхні родичі повинні мати змогу здійснити своє право на правосуддя, встановлення істини та отримати відшкодування і компенсації.
Перед викладенням аналізу сучасної судової практики доречно було б навести норми права, які так чи інакше можна застосувати для відшкодування шкоди, завданої життю і здоров’ю цивільної особи внаслідок скоєння воєнного злочину.
Право на життя – право на відшкодування
У ст. 2 Європейської конвенції з прав людини, ратифікованої Законом України «Про ратифікацію Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року, Першого протоколу та протоколів №2, 4, 7 та 11 до Конвенції» №475/97-ВР від 17 липня 1997 року, закріплено один із основоположних стандартів міжнародного права — право на життя.
Право кожного на життя охороняється законом. Нікого не може бути умисно позбавлено життя інакше, ніж на виконання смертного вироку суду, винесеного після визнання його винним у вчиненні злочину, за який закон передбачає таке покарання.
Право на життя передбачено і IV Женевською конвенцією 1949 року про захист цивільного населення під час збройного конфлікту.
Відповідно до ст. 3 Конституції України людина, її життя і здоров’я, честь і гідність, недоторканність і безпека визнаються в Україні найвищою соціальною цінністю.
Згідно ст. 27 Конституції України кожна людина має невід’ємне право на життя. Ніхто не може бути свавільно позбавлений життя. Обов’язок держави — захищати життя людини. Кожен має право захищати своє життя і здоров’я, життя і здоров’я інших людей від протиправних посягань.
російська федерація 24 лютого 2022 року розпочала широкомасштабний збройний напад на Україну із застосуванням своїх сухопутних, військово-повітряних та військово-морських сил. Застосування зброї із широкою зоною ураження, обстріли з важкої артилерії, запуски ракет і авіаудари поблизу густонаселених населених пунктів, часто невибіркового характеру, спричинили масові жертви серед цивільних осіб на безпрецедентному рівні, що суттєво перевищує показники попередніх періодів бойових дій з 2014 року.
А 14 квітня 2022 року Верховна Рада України визнала дії, вчинені збройними силами рф та її політичним і військовим керівництвом під час останньої фази збройної агресії проти України, яка розпочалася 24 лютого 2022 року, геноцидом Українського народу (п. 1 заяви Верховної Ради України «Про вчинення рф геноциду в Україні», схваленої згідно з Постановою ВРУ №2188-IX від 14 квітня 2022 року).
Враховуючи, що воєнні злочини є предметом розслідування в кримінальних провадженнях, постає питання про можливість відшкодування шкоди життю та здоров’ю громадян, яка заподіюється таким злочином, у межах кримінальної справи або ж за окремим цивільним позовом.
Згідно зі ст. 23 Цивільного кодексу України фізичний біль і страждання, яких фізична особа зазнала у зв’язку з каліцтвом або іншим ушкодженням здоров’я; душевні страждання, яких фізична особа зазнала у зв’язку з протиправною поведінкою щодо неї самої, членів її сім’ї чи близьких родичів, завдають особі моральної шкоди.
Відповідно до ст. 128 Кримінального процесуального кодексу України особа, якій воєнним злочином завдано майнової або моральної шкоди, має право під час кримінального провадження до початку судового розгляду пред’явити цивільний позов до підозрюваного, обвинуваченого або до фізичної чи юридичної особи, яка за законом несе цивільну відповідальність за шкоду, завдану діяннями підозрюваного, обвинуваченого або неосудної особи, яка вчинила суспільно небезпечне діяння.
Звернення з цивільним позовом під час кримінального провадження більш прийнятне, якщо провадження розпочато щодо конкретних осіб — військовополонених, яким повідомили про підозру у вчиненні воєнних злочинів. В Україні вже є вироки, якими конкретні особи визнані винними у вчиненні злочинів. Водночас не можна не звернути увагу на нагальну проблему із забезпеченням цього цивільного позову, оскільки військовополонені не мають майна. І навіть у тому випадку, якщо вина особи у вчиненні злочину, передбаченого, зокрема, ст. 438 КК України (порушення законів та звичаїв війни) буде доведена, а цивільний позов про відшкодування шкоди задоволений, неможливим є фактичне виконання цього судового рішення.
Проте правоохоронними органами України розпочато безліч кримінальних проваджень за фактами порушення законів і звичаїв війни, у яких складно визначити конкретну особу, винну у вчиненні цього та інших злочинів.
Подібне призводить до того, що правомірні очікування потерпілого, який прагне відшкодування, розтягуються на невизначений строк, тому правниками припускається, що під час воєнних дій відповідати за шкоду, завдану діями російських військових, повинна саме держава-агресор.
Кримінальний кодекс України не містить вичерпного переліку злочинів, що вчиняються проти цивільного населення під час воєнного стану. Як зазначалося вище, зазвичай злочинні діяння такого виду класифікуються за ст. 438 «Порушення законів та звичаїв війни» і в контексті злочинів, вчинення яких призводить до завдання шкоди здоров’ю особи чи до її смерті, умовно можна скомпонувати так:
— вбивство цивільної особи;
— тортури, нелюдське поводження з цивільною особою;
— заподіяння сильних страждань та/або серйозних тілесних ушкоджень та/або шкоди здоров’ю цивільній особі;
— здійснення нападу невибіркового характеру, що зачіпає цивільне населення чи цивільні об’єкти, коли відомо, що такий напад стане причиною великої кількості смертей, поранень серед цивільних осіб;
— зґвалтування цивільної особи та інші форми сексуального насильства, примусова вагітність або стерилізація;
— умисне вчинення дій, спрямованих на голодування цивільного населення як способу ведення війни шляхом позбавлення цивільного населення необхідних для виживання предметів, зокрема умисне створення перешкод для надання допомоги;
— знищення населених пунктів, що не викликане військовою необхідністю;
— здійснення збройних нападів на організовані гуманітарні коридори тощо.
За загальною нормою ст. 1177 Цивільного кодексу України шкода, завдана фізичній особі, яка потерпіла від кримінального правопорушення, відшкодовується відповідно до закону. Шкода, завдана потерпілому внаслідок кримінального правопорушення, компенсується йому за рахунок Державного бюджету України у випадках та порядку, передбачених законом.
Відповідно до ст. 1168 Цивільного кодексу України моральна шкода, завдана каліцтвом або іншим ушкодженням здоров’я, може бути відшкодована одноразово або шляхом здійснення щомісячних платежів. Моральна шкода, завдана смертю фізичної особи, відшкодовується її чоловікові (дружині), батькам (усиновлювачам), дітям (усиновленим), а також особам, які проживали з нею однією сім’єю.
Водночас ч.ч. 9,10 ст. 5 Закону України «Про забезпечення прав і свобод громадян та правовий режим на тимчасово окупованій території України» передбачають спеціальне правило, згідно з яким відшкодування матеріальної та моральної шкоди, заподіяної внаслідок тимчасової окупації державі Україна, юридичним особам, громадським об’єднанням, громадянам України, іноземцям та особам без громадянства, у повному обсязі покладається на рф як на державу, що здійснює окупацію. Держава Україна всіма можливими засобами сприяє відшкодуванню матеріальної та моральної шкоди рф.
За нормами названого Закону Україна не несе відповідальності за незаконні дії росії чи її окупаційної адміністрації на тимчасово окупованих територіях або за прийняті ними незаконні рішення.
20 березня 2022 року Кабінет Міністрів України Постановою №326 затвердив Порядок визначення шкоди та збитків, завданих Україні внаслідок збройної агресії рф, за змістом якого визначення шкоди та збитків здійснюється окремо за такими напрямами:
1) людські втрати та пов’язані з ними соціальні витрати — напрям, що включає всі людські втрати (смерть або каліцтво цивільних осіб), що виникли в результаті збройної агресії рф, а також витрати, пов’язані з призначенням різних видів державної соціальної допомоги та наданням соціальних послуг;
2) економічні втрати, пов’язані з людськими втратами — напрям, що включає непрямі економічні втрати, пов’язані зі зменшенням чисельності населення та відповідно зменшенням економічних показників країни;
3) військові втрати — напрям, що включає людські та матеріальні військові втрати і витрати, пов’язані з бойовими діями тощо.
Кабінет Міністрів України доручив профільним міністерствам і центральним органами виконавчої влади розробити методики для визначення шкоди та збитків, зокрема Мінсоцполітики, відповідальне за розроблення методики визначення шкоди та обсягу соціальних виплат за напрямом людських втрат.
На жаль, у згаданій Постанові Кабінету Міністрів України №326 від 20 березня 2022 року не приділили уваги питанню визначення шкоди, завданої внаслідок збройної агресії рф здоров’ю та життю громадянам України, а саме фізичним особам.
Поки держава продовжує розробку механізмів, спрямованих на компенсацію завданої збройною агресією росії шкоди та шкоди, завданої здоров’ю особи або у зв’язку із загибеллю її близького родича внаслідок збройного конфлікту, подібне не має стати перешкодою такій людині доводити в суді право на відшкодування на підставі ст. 2 Європейської конвенції з прав людини в судах України, які почали формувати таку судову практику.
Судова практика щодо відшкодування шкоди росії
До травня 2022 року почала закріплюватися судова практика про задоволення позовів фізичних осіб до держави України в особі Кабінету Міністрів України про відшкодування моральної шкоди, завданої смертю фізичної особи чи здоров’ю у період проведення антитерористичної операції.
Проте судова практика змінилася. Велика Палата Верховного Суду 12 травня 2022 року, розглядаючи справу №635/6172/17, скасовуючи рішення попередніх інстанцій та ухвалюючи нове рішення про відмову в задоволенні позову до нашої держави, дійшла правового висновку, що держава Україна не несе безумовної відповідальності перед потерпілим внаслідок кримінального правопорушення, вчиненого в Україні.
Велика Палата Верховного Суду у справі №635/6172/17 у п. 36 постанови від 12 травня 2022 року, досліджуючи обов’язки, які має держава Україна за ст. 2 Європейської конвенції, виснувала, що:
«Самі по собі факти загибелі людей на підконтрольній державі території, тобто на тій, на якій вона здійснює юрисдикцію у сенсі ст. 1 Конвенції (зокрема у межах її кордонів у періоди проведення АТО, Операції об’єднаних сил), не означають автоматичне порушення гарантій права на життя за ст. 2 Конвенції. Тим більше не означає таке автоматичне порушення і загибель людей на території, яку держава у межах її кордонів із незалежних від неї причин не контролює (тобто на тій, на якій вона не здійснює юрисдикцію у сенсі ст. 1 Конвенції; див. mutatis mutandis рішення Великої Палати ЄСПЛ щодо прийнятності у справі «Україна проти росії (щодо Криму)» (Ukraine v. Russia (re Crimea)) від 16 грудня 2020 року, заяви № 20958/14 і 38334/18, § 303-352). Так само не є підставою для покладення на державу відповідальності за Конвенцією самі по собі факти порушення у межах кордонів України (зокрема і у періоди проведення АТО, Операції об’єднаних сил) громадського порядку, миру, знищення чи пошкодження майна, створення загрози безпеці людей, у тому числі з боку осіб, які не діяли як агенти цієї держави».
Велика Палата Верховного Суду виокремила обов’язки держави за ст. 2 Європейської конвенції:
- Негативний обов’язок — державні органи та службові особи держави не можуть позбавляти людину життя за винятком ситуацій, коли таке позбавлення є абсолютно необхідним. Протиправне заподіяння державою в особі її органів влади та службових осіб смерті людини є порушенням зазначеного обов’язку.
- Матеріальний позитивний обов’язок — обов’язок держави встановити законодавчі положення, які б захищали життя людини, передбачити юридичну відповідальність за протиправне позбавлення людини життя, а також обов’язок вживати обґрунтовані заходи для запобігання неправомірному позбавленню життя, коли відомо чи має бути відомо про реальний і безпосередній ризик для життя конкретної людини або групи людей, зумовлений злочинними діями третіх осіб.
- Процесуальний позитивний обов’язок — обов’язок держави забезпечити об’єктивне й ефективне розслідування фактів посягання на людське життя незалежним органом. Для того щоби бути ефективним, розслідування має дозволити встановити і покарати осіб, відповідальних за порушення права на життя. При цьому наявність або відсутність результату розслідування не є вирішальною для оцінки належності виконання такого обов’язку. Обов’язковим для держави є вжиття заходів, спрямованих на встановлення та покарання винних (див. mutatis mutandis рішення ЄСПЛ від 19 лютого 1998 року у справі «Кая проти Туреччини» (Kaya v. Turkey), заява №22729/93, § 86–87 від 8 листопада 2005 року у справі «Гонгадзе проти України» (Gongadze v. Ukraine), заява №34056/02, § 176).
Якщо позивачі у справах про відшкодування шкоди, завданої під час проведення АТО, Операції об’єднаних сил з часу оголошення воєнного стану вважають, що загибель цивільної особи чи шкода її здоров’ю сталися внаслідок діяння російської федерації, то за таку шкоду не може відповідати держава Україна.
Згідно з висновком Верховного Суду, викладеним у постанові від 14 квітня 2022 року у справі №308/9708/19, суд України має право ігнорувати імунітет росії та розглядати справи про відшкодування шкоди, завданої фізичній особі в результаті збройної агресії рф за позовом, поданим саме до цієї іноземної особи.
Доречно зазначити, що Верховний Суд установив підстави для висновку про те, що, починаючи з 2014 року, немає необхідності в направленні до посольства росії в Україні запитів щодо згоди рф бути відповідачем у справах про відшкодування шкоди у зв’язку з вчиненням рф збройної агресії проти України й ігноруванням нею суверенітету та територіальної цілісності Української держави. А з 24 лютого 2022 року таке надсилання неможливе ще й з огляду на розірвання дипломатичних відносин України з росією.
Як для судів України, так і будь-якого міжнародного суду основоположним буде встановлення причинно-наслідкового зв’язку між винними діями країни-агресора та наслідками, що настали, тобто заподіяною шкодою.
На сьогодні, зважаючи на правові позиції касаційного суду, українські суди приймають до розгляду і розглядають справи за позовами фізичних осіб до рф про відшкодування моральної шкоди, завданої внаслідок збройної агресії російської федерації проти України, наслідком чого стала смерть чи шкода здоров’ю.
Розглядаючи справу №308/9708/19, Закарпатський апеляційний суд в постанові від 27 липня 2022 року зазначив, що у цій категорії спорів (про відшкодування шкоди, завданої фізичній особі, її майну, здоров’ю, життю у результаті збройної агресії рф) іноземна держава-відповідач не користується судовим імунітетом проти розгляду судами України таких судових справ, оскільки такі дії іноземної держави вийшли за межі своїх суверенних прав, оскільки будь-яка іноземна держава не має права втручатися шляхом збройної агресії в іншу країну.
Під час розгляду подібних справ судами визнається загальновідомою обставина порушення російською федерацією статуту ООН, Загальної декларації прав людини, Будапештського меморандуму (п.п. 1,2), Гельсінського заключного акту наради по Безпеці та співробітництву в Європі від 1 серпня 1975 року, договорів, укладених між Україною та росією (наприклад, заочне рішення Богородчанського районного суду Івано-Франківської області від 14 березня 2023 року у справі №338/929/22).
Відповідно до Практичної рекомендації голови Європейського суду з прав людини від 28 березня 2007 року «Вимоги щодо справедливої сатисфакції» підп. 15 п. 3 встановлено, що заявники, які бажають отримати компенсацію за нематеріальну шкоду, мають право вказати суму, яка, на їхню думку, була б справедливою.
Заявник, який вважає себе жертвою більше ніж одного порушення Європейської конвенції, може вимагати або одну одноразову суму, яка покриває всі передбачувані порушення, або окрему суму щодо кожного передбаченого Європейською конвенцією порушення.
Окремо слід зазначити, що наразі немає ефективного механізму виконання рішення українського суду щодо відшкодування шкоди рф. Міжнародні суди і трибунали також мають обмежену компетенцію і не пропонують ефективного механізму виконання рішень. Тому опрацьовується укладення багатосторонньої міжнародної угоди для запровадження відповідних механізмів ефективної реалізації права на відшкодування (компенсації), одним із компонентів якого є створення спеціального фонду, з якого будуть розподілятися ресурси з числа конфіскованих активів рф за кордоном і, ймовірно, внесків самої росії.
