Дата публікації: 5 січня 2017
Роман Марченко, адвокат, старший партнер
Джерело: «Європейська правда»
Нещодавно французький суд визнав колишнього міністра фінансів країни, а зараз главу Міжнародного валютного фонду Крістін Лагард винною в недбалості під час виконання своїх міністерських повноважень ще в 2007 році.
До цього процесу була прикута увага всього світу. Хоча б тому, що на нинішній посаді від Крістін Лагард безпосередньо залежить одужання світової економіки. Зміна голови МВФ (а у випадку обвинувального вироку вона була неминуча) здатна змусити всіх понервувати.
У чому ж звинувачували главу МВФ? Дев’ять років тому вона погодила передачу справи на розгляд арбітражної комісії, тобто, на думку обвинувачів, сприяла виділенню компенсації підприємцю Бернару Тапі в розмірі 403 млн євро за майже десятирічне затягування виплати йому неустойки в розмірі 91,5 млн євро.
Тапі на початку 1990-х продав свою компанію за посередництва французького держбанку Credit Lyonnais, а потім звинуватив банк в обмані. У 1996 році суд прийняв рішення на користь бізнесмена, проте гроші йому так і не виплатили, що і призвело до нових вимог.
Спочатку Лагард підозрювали в перевищенні службових повноважень і співучасті в обманних діях.
Потім обвинувачення змінили і звинувачували вже за «недбалість при виконанні службових обов’язків» за те, що вона, приймаючи рішення, діяла поспіхом і фактично позбавила державу шансів виступити проти необґрунтованого витрачання державних фінансів.
Рішення суду по Лагард було досить нестандартним, особливо з точки зору української практики. Підсудна була визнана винною частково, лише по одному з двох обвинувачень. Однак і в такій ситуації вона не отримала ніякого покарання – навіть мінімального штрафу.
В результаті Лагард практично вийшла сухою з води – по французькій системі вона взагалі не буде вважатися судимою.
Адвокати спрацювали на відмінно і залишилися задоволені рішенням, хоча, звичайно ж, не були б проти і повного виправдання своєї клієнтки. У будь-якому випадку, касацію вони подавати не збираються.
Чи можлива така ситуація в Україні? Ні.
Якщо український суд визнає людину винною, він обов’язково понесе якесь покарання. Так, воно може бути легким, наприклад, невеликий штраф або позбавлення волі з відстрочкою виконання – те, що раніше називалося умовним вироком.
Відсутність будь-якого покарання з точки зору нашої системи виглядає дивно, однак, виходячи з французької практики, таке трапляється.
При цьому в Україні чиновників намагаються звинуватити не в недбалості, а відразу в розкраданні або зловживанні владою. Однак ці злочини вимагають обов’язкового доведення умислу і незаконного збагачення.
Тобто слідству необхідно переконати суд в тому, що обвинувачений свідомо завдав шкоди, діючи або в своїх корисливих інтересах, або в інтересах третьої особи. Природно, в наших реаліях, та й у французьких теж, довести це, наприклад, отримавши такі зізнання від співучасників, вкрай складно.
Відомий кожному українцеві приклад – справа Юлії Тимошенко. Її судили за те, що вона підписала директиви НАК «Нафтогаз України» на переговори з «Газпромом», не маючи на це достатніх повноважень. Зрозуміло, що довести умисел і отримання вигоди було непросто, але стара влада «впоралася».
Однак такий вирок був очевидно неякісним і згодом був скасований.
Саме тому в подібних випадках використовується стаття, що є більш м’якою для підозрюваного і «»простішою» для слідства – недбалість.
Тобто, коли прямої вигоди чиновник ні для себе, ні для друзів і родичів не отримував (або слідчі не здатні це довести), але в той же час його недбалі дії призвели до збитку.
Однак на будь-яке рішення чиновника можна поглянути через призму недбалості, тут все залежить лише від винахідливості прокурорів.
Приклад з українських реалій. Держпідприємство судиться кілька років за борги. Програє в судах. Знаходиться покупець, готовий сьогодні викупити цей борг з дисконтом. Однак пізніше дисконт ставиться за провину. Ідея прокурорів – розкрадання групою як максимум, недбалість як мінімум.
Проте подібні рішення приймаються чиновниками практично кожний день, і практично будь-яке з них може бути поставлене під сумнів.
Найпримітивніший приклад – якийсь чиновник відмовив у видачі ліцензії. Йому може бути пред’явлене звинувачення в халатності, мовляв, він зробив це неправильно і з порушенням законодавства, особливо якщо підприємець, наприклад, визнає невидачу незаконною і відсудить у держави недоотриманий прибуток.
Якщо ж чиновник таки видав ліцензію, то і тут його можна звинуватити в тому, що це було зроблено в інтересах третьої особи без достатніх законних підстав.
Фактично кожний чиновник, який приймає рішення і підписує документи, щодня ходить під таким ризиком. І тут «сподіватися» доводиться тільки на розсудливість слідчих, прокурорів і суддів, які повинні керуватися не криком про «зраду» в ФБ, а чітким розумінням того, що, як і в бізнесі, іноді дійсно можуть прийматися неочевидні та неоднозначні рішення.
Приклад вироку Лагард показує, наскільки європейський чиновник вільний у своїх діях, навіть приймаючи рішення по скандальному питанню, яке з високою ймовірністю означає подальший судовий розгляд.
В Україні впевненості в адекватності слідчої машини у чиновників немає. Саме тому вони просто сидять на своїх місцях, зазвичай боячись проявити найменшу ініціативу, щоб «раптом чого не вийшло», адже «прокурор спитає».
Добре це чи погано? Як показує практика, недобросовісні чиновники і так знаходять можливість «знайти свій інтерес», при цьому відсторонюючись від вирішення будь-яких відповідальних рішень. Як результат, український держсектор виглядає неконкурентним не лише в порівнянні з приватним, але і з держкомпаніями європейських країн.
І це не випадково. З великою часткою впевненості можна сказати, що якби справа Лагард розглядалася в Україні, її чекав б не французький виправдувальний вирок, а реальний кримінальний строк.
Надто великим є збиток, а Тапі, який заробив на цьому сотні мільйонів, − непопулярним у народі, як будь-яка забезпечена людина…