Приховування активів: гроші люблять тишу

Дмитро Константинов, юрист

Джерело: «Інвест-Форсайт»

Останнім часом ЗМІ, а за ними і експертне співтовариство, стали активно обговорювати способи приховування активів, розташованих в Росії та за кордоном. Каталізатором таких дискусій стали розслідування ФБК про майно відомих державних діячів. Однак, ця проблема не обмежується фондами, які володіють майном в інтересах деяких політиків. Із зрозумілих причин деякі російські бізнесмени та чиновники традиційно прагнуть приховувати свої активи. За останні 25 років механізми, які використовуються для цього, змінилися, але суть залишилася тою самою – у нашій країні гроші люблять тишу.

Досвід дев’яностих

Інструментарій, який використовувався для цих цілей у дев’яності роки, не відрізнявся оригінальністю правових конструкцій, але вирішував завдання, які стояли на той момент. У перші роки ринкової економіки приховувати майно в нашій країні було необхідно для власної безпеки. Крім того, часто майно, яке приховувалося, було отримано не зовсім законно; приховувати його потрібно не тільки від бандитів, а й від правоохоронних органів. Як правило, власниками приховуваних активів ставали товариства з обмеженою відповідальністю, учасниками яких були номінальні фізичні особи. При цьому у якості номіналів виступали найчастіше громадяни, які не мали не тільки власних активів, але й постійного місця проживання. Така нехитра схема мала свої недоліки – побачити номінальних директорів, як правило, вдавалося лише один раз, при оформленні документів. Надалі доводилося обходитися вже без них, у кращому випадку використовуючи довіреності, але частіше – проставляючи підроблені підписи на всіх необхідних документах. Іноді номінали навіть вирішували допомогти конкурентам бенефіціарів, і тоді актив міг абсолютно легально опинитися в руках третіх осіб.

Але поступово розгул організованої злочинності перестав бути визначальним фактором ділового обороту і типова структура володіння активами теж стала змінюватися. На більш цивілізованому ринку виникла потреба у більшій прозорості. Це виявилося необхідним і для залучення фінансування, і для задоволення марнославства власників.

Десятиліття офшорів

Разом із західними банками та нафтовими компаніями (а також їх грошима) в російську економіку прийшли загальносвітові схеми. У першому десятилітті XXI століття найбільш поширеною стала структура власності, при якій активами володіли російські компанії. А ними, в свою чергу, володіли фірми з численних офшорних юрисдикцій, в першу чергу з Кіпру, який став дуже популярним у нашого бізнесу. У більшості таких юрисдикцій сервіс номінальних директорів був абсолютно легальним і надавався разом з адресою. Тому така структура дійсно відповідала потребам російського бізнесу в приховуванні реальних власників активів. Право цих юрисдикцій містило вимогу про розкриття кінцевого бенефіціара компаній, однак від компанії була потрібна лише декларація про реального бенефіціара, яка ніколи не перевірялася.

Офшорні юрисдикції широко використовувалися не тільки російським бізнесом. Якщо для останнього була важлива конфіденційність, то західні компанії шукали, перш за все, податкову оптимізацію. Зростаюча популярність офшорів пішла їм на шкоду – під тиском економічно розвинених країн більшість офшорних юрисдикцій були змушені істотно посилити свій корпоративний режим. Крім того, такий популярний у нас Кіпр був змушений гармонізувати своє право з Європейським Союзом, членом якого він став. Одночасно в усьому світі набагато складніше стало здійснювати банківські розрахунки компаніям-SPV, які не ведуть самостійного бізнесу. І це зробило використання іноземних фірм ще менш привабливим.

Сучасність

Не можна сказати, що старі схеми приховування активів зникли з сучасного обороту – до них просто додалися нові способи. Сьогодні у легального бізнесу вже немає причин для приховування активів, а залучення кредитів та інвестицій вимагають значної відкритості. Однак для не настільки законного бізнесу, так само як і для деяких чиновників, збереження в таємниці факту володіння майном залишається актуальним завданням.

Необхідно розуміти, що сама по собі ситуація, коли юридична особа володіє деяким майном, а в реальності усі правомочності власника здійснюються певною фізичною особою, цілком нормальна. У кінцевому рахунку, будь-яка юридична особа – не більше ніж умовність, яка була створена для зручності обігу, і будь-яка компанія має бенефіціарів-фізичних осіб. Тому володіння активами для компанії завжди у певній мірі номінально, і в цьому немає нічого поганого або незаконного.

Тим часом, використання номінальних фізичних осіб в якості учасників/акціонерів продовжує бути популярним. Будь-яка комерційна організація побудована за принципом корпоративного участі власників, і сам факт цієї участі в нашій країні завжди відомий податковому органу або реєстратору. Саме тому найпростішим рішенням для приховування справжніх власників компанії стало використання фіктивного учасника-акціонера, який має неформальні домовленості з реальними бенефіціарами. Ця найпримітивніша схема популярна і сьогодні – настільки, що податкова служба змушена вести спеціальний реєстр фізичних осіб, які виступають учасниками у декількох товариствах з обмеженою відповідальністю (дані про акціонерів податковим органам недоступні). Такий спосіб є одночасно і найдешевшим, оскільки видаткова частина обмежена гонораром «несправжнього» директора, і найпростішим, так як не вимагає спеціальних знань. Це робить його доступним бізнесу будь-якого масштабу. Основний недолік схеми – ніякого легального захисту інтересів реального бенефіціара цей варіант не передбачає в принципі.

Іноземні юридичні особи також до сих пір використовуються у якості власників російських активів. У більшості випадків їх вже не можна назвати офшорами, найпопулярніші у нашого бізнесу юрисдикції активно співпрацюють з податковими органами інших держав, в тому числі з Росією. Також реєстратори в цих країнах тепер набагато більш наполегливо просять подавати відомості про кінцевих бенефіціарів і, на відміну від російських податкових органів, навіть запитують докази того, що задекларовані особи дійсно є реальними власниками бізнесу. Це, зрозуміло, не є нездоланною перешкодою для подання номіналів на позиції бенефіціарів компаній. Але і гарантій абсолютної конфіденційності така схема дати не може – досить згадати недавні суперечки за участю Мухтара Аблязова та Сергія Пугачова, в рамках яких суди змогли ідентифікувати відповідачів як реальних бенефіціарів російських активів, незважаючи на використання ними офшорних компаній з номінальними акціонерами. Але не можна заперечувати і той факт, що отримати інформацію про акціонерів або бенефіціарів іноземної компанії значно складніше; особливо складно це зробити російським державним органам, у яких не налагоджена співпраця з колегами в інших країнах (наприклад, судам). З іншого боку, цей варіант також і дорожче, ніж вітчизняний номінальний сервіс, особливо якщо дотримуватися всіх формальних вимог, що містяться в праві відповідної держави.

Але офшорна схема все-таки може бути успішно використана для приховування реальних бенефіціарів при грамотному та комплексному використанні зарубіжного права. Англосаксонське право, і зокрема інститут трасту, дає достатній інструментарій, який дозволяє не розкривати кінцевого бенефіціара. Правда, для цього необхідна набагато більш складна архітектура корпоративної власності, ніж пряме володіння компанією одним номінальним акціонером. Побудова такої архітектури вимагає істотних витрат як на корпоративний супровід залучених SPV, так і на консультантів в декількох юрисдикціях. Саме висока вартість обумовлює дуже обмежене використання подібних схем.

У російському праві також є правові механізми, які, за своїм ефектом схожі з англосаксонськими інститутами. І ці механізми теж використовуються для приховування активів, хоча і не завжди для цього призначені. Тут можна повернутися до гучної історії з фондами – власниками елітної нерухомості. Ця форма некомерційних організацій дозволяє безпечно володіти майном, не показуючи його реального бенефіціара. Зрозуміло, за законом фонди створюються не для сприяння власникам вілл, а для досягнення якихось суспільно корисних цілей. Однак і перешкод для фондів володіти майном теж немає. З іншого боку, фонди не виглядають як ідеальна форма прихованого володіння активами, адже їх засновник та спонсори завжди відомі. Це, скоріше, зручна форма володіння дорогим майном, яка не приносить прибутку.

У наші дні існує багато способів приховати реального власника майна. Вони відрізняються за ціною, ефективністю та ступенем законності, але головне питання, яке варто поставити – чому вони залишаються затребуваними? Ані для бізнесу, ані для багатих людей, які легально отримали своє майно, немає причин приховувати свої активи. Наявність попиту на подібного роду механізми підтверджує: на ринку ще досить майна, причини походження якого є необхідність приховувати.