укр eng рус

Content on this page requires a newer version of Adobe Flash Player.

Get Adobe Flash player

Останні новини
Відгуки
Chambers Europe

«Нещодавно фірма провела консультування з низки фармацевтичних справ. Багато хто погоджується, що ця команда «рухається в правильному напрямку, особливо вражає її робота у фармацевтичній галузі».

 

Україна 2013: як дотримувалися права людини

13.02.2014

Автор: Олександр Дементьєв, юрист ЮФ «Илляшев та Партнери»
Джерело: «РБК Україна»

Стаття 3 першого розділу Конституції закріплює абсолютне правило, що людина, її життя і здоров’я, честь і гідність, недоторканність і безпека визнаються найвищою соціальною цінністю. Права і свободи людини та їх гарантії визначають зміст і спрямованість діяльності держави. Держава, в свою чергу, відповідає перед людиною за свою діяльність. Утвердження і забезпечення прав і свобод людини є головним обов’язком держави.

Саме останнє речення зазначеного положення Конституції вказує на те, що в основі всієї діяльності держави, якої б сфери це не стосувалося, в особі як найвищих посадових осіб, так і рядових чиновників, у першу чергу, повинен лежати принцип беззаперечного дотримання прав і свобод кожного пересічного громадянина (кожної людини). На державу покладений позитивний обов’язок – докладати усіх можливих зусиль для того, щоб кожна окрема ситуація трактувалася на користь дотримання основних і невід’ємних прав людини.

Айн Ренд в своїй роботі «Концепція егоїзму» зазначала: «Порушувати права людини означає примушувати її діяти проти власного розуму». І далі: «Уряд створений для захисту людини від злочинців, а конституція написана, щоб захищати людину від уряду».

Ці слова відомої письменниці ще раз підкреслюють, що держава не має жодного стосунку до наділення громадян правами та основними свободами, її функції полягають у виконанні своїх позитивних (закріплення усіх відповідних прав і свобод на законодавчому рівні, дотримання та захист закріплених в законі прав і свобод) і негативних обов’язків.

В сучасній історії України дуже чітко простежується, що питання прав людини особливо гостро виникає при активізації протистояння між політичними опонентами. За цих умов вираз «права людини» набув додаткового негативного, вкрай небажаного значення як особливо дієва зброя в руках політиків.

Однак варто відзначити, що в 2013 році не обійшлося без позитивних зрушень у ситуації з правами людини. Йдеться про набуття наприкінці 2012 року чинності новим Кримінально-процесуальним кодексом та його застосуванням протягом 2013 року. Сьогодні, підводячи перші підсумки, можна стверджувати, що має місце загальне поліпшення ситуації щодо прав, гарантованих статтями 3, 5 і 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (нині Європейська конвенція з прав людини).

Відразу варто обмовитися, що документ не є ідеальним і мало не щодня піддається нестримній критиці, особливо з боку представників правозахисних організацій. Тим не менш, незважаючи на деякі неузгодженості, напевно, кожен фахівець в галузі кримінального процесу висловлює позитивне враження від втілених у ньому положень.

За підсумками восьмимісячного існування нового КПК України фахівці Центру політико-правових реформ прийшли до таких висновків:

– кількість осіб в СІЗО зменшилась на 45% або на 13 900 осіб (з 32 000 осіб станом на 1 грудня 2012 року до 18 100 осіб на 15 серпня 2013 року);

– суттєво зменшилася кількість осіб, утримуваних в місцях позбавлення волі, що зумовлено двома основними причинами: вимогою до слідчого судді у постанові про арешт певної особи визначити розмір застави, внесення якої на рахунок Держказначейства тягне звільнення заарештованої особи; зменшенням кількості клопотань прокурорів про взяття під варту за рахунок збільшення клопотань про застосування альтернативних заходів.

Також не менш важливим у даному контексті є зменшення кількості клопотань слідчих та прокурорів про взяття під варту на 45% (з 2500 щомісячних подань у 2012 році до 1400). А в порівнянні з 2011 роком цей показник зменшився на 70% (щомісячна кількість таких подань в 2011 році досягала 4350).

Очевидно, що на зменшення переповненості слідчих ізоляторів у 2013 році вплинув революційний підхід щодо обрання таких запобіжних заходів як особисте зобов’язання, застава, поручительство, домашній арешт. Тепер, згідно з КПК, утримання під вартою є винятковим (а на практиці – вкрай небажаним) заходом, який застосовується виключно у разі, якщо прокурор доведе, що жоден із більш м’яких заходів не буде дієвим.

При цьому сторона обвинувачення повинна довести необхідність застосування запобіжного заходу як такого. Також вона повинна довести наявність відповідних ризиків: що підозрюваний буде переховуватися від органів попереднього розслідування і суду, незаконно впливати на потерпілого, свідка та вчиняти незаконні дії (стаття 177, ч.1 статті 194 КПК). На теперішній час такий запобіжний захід як утримання під вартою в Україні застосовується лише у виняткових випадках. Йдеться про скоєння злочинів із застосуванням насильства, злочинів, які призвели до загибелі людини, невиконання зобов’язань за раніше застосованою до особи заставою.

Окремої уваги заслуговують положення, закріплені в статтях 182 та 183 КПК, згідно з якими слідчий суддя при винесенні рішення про застосування запобіжного заходу у вигляді утримання під вартою зобов’язаний визначити розмір застави, достатньої для забезпечення виконання підозрюваним або обвинуваченим покладених на нього обов’язків. При цьому у відповідності до частини 4 статті 183 слідчий суддя має право не визначати розмір застави у кримінальному провадженні у виняткових випадках: 1) щодо злочину, вчиненого із застосуванням насильства або погрозою його застосування; 2) щодо злочину, який спричинив загибель людини, 3) щодо особи, стосовно якої у цьому провадженні вже обирався запобіжний захід у вигляді застави, проте був порушений нею.

До позитивних зрушень можна віднести те, що в Києві та областях визначено перелік лікувальних установ Міністерства охорони здоров’я, в яких надається спеціалізована допомога засудженим та ув’язненим. Тепер у випадках, коли адміністрація слідчого ізолятора або виправної колонії не має ресурсів, фахівців або можливостей для надання необхідної допомоги ув’язненому чи засудженого, їх негайно переводять до таких закладів з наданням медичної допомоги в обсязі не меншому, ніж застосовується для всіх вільних громадян. Крім того, запроваджено додаткові механізми лікування і захисту прав осіб, які страждають на ВІЛ/СНІД, брали участь в програмах замісної терапії.

З 1 січня 2013 року в Україні почали діяти центри з надання безоплатної вторинної правової допомоги населенню. 27 таких центрів вже функціонують в АР Крим, областях, містах Києві та Севастополі. До роботи в таких центрах залучено понад 2500 адвокатів по всій Україні, які відбиралися на конкурсній основі. Фінансуватиметься робота центрів з бюджету, так само за рахунок держави буде виплачуватися винагорода адвокатам, які надають правову допомогу всім, хто її потребує.

Міністерство юстиції України безпосередньо взяло на себе функцію надання допомоги особам, які утримуються в слідчих ізоляторах та установах виконання покарань.

До інших позитивних тенденцій можна віднести таку статистику, підготовлену Центром політико-правових реформ:

– збільшилася частка виправдувальних вироків. У першому півріччі 2012 року було виправдано 199 осіб у справах публічного обвинувачення, що склало 0,25% від загальної кількості в 78 500 вироків;

– збільшилась кількість осіб, звільнених судом від кримінальної відповідальності, майже на 20% або на 1 350 осіб (з 6500 осіб у першому півріччі 2012 року до 7850 осіб в першому півріччі 2013 році);
– зменшилась кількість кримінальних процесуальних затримань на 25 %, або на 700 випадків щомісяця (2800 щомісячних затримань в 2012 році до 2100 таких затримань за 8 місяців 2013 року);

– зменшилася кількість обшуків на 25% (з 4000 щомісячних обшуків в 2011 році до 3000 у першому півріччі 2013 р.);

– зменшилася кількість наданих судом дозволів на прослуховування осіб на 20%. Протягом 2013 року щомісяця слідчі судді надавали 1650 дозволів на прослуховування, а у попередні роки ця цифра становила 2000-2100 дозволів на місяць;

– кількість угод про визнання провини становить 8% від загальної кількості проваджень, направлених до суду;

– кількість угод про примирення становить 8% від загальної кількості проваджень, направлених до суду. Це означає, що передбачена законом можливість домовленості між підозрюваним (обвинуваченим) та постраждалим значною частиною населення сприйнята позитивно і може стати поширеним альтернативним способом вирішення кримінально-правового конфлікту.

 
© 2017 Ілляшев та Партнери / Мобільна версія