Труднощі цифрового доведення

Автор: Тарас Утіралов, юрист ЮФ «Ілляшев та Партнери»
Джерело: «Компаньйон»

Ситуація з дотриманням авторських прав далеко не найкраща не тільки в Україні – їх порушення досить поширені також в інших країнах. Не останню роль при цьому відіграє бурхливий розвиток інтернету, зокрема, соцмереж, збільшення пропускної здатності інтернет-каналів.

Якщо в доінформаційну епоху важко було уявити одночасне розповсюдження твору в усьому світі, що могло завдати величезних збитків автору, то сьогодні така ситуація є цілком реальною.

Інтернет фактично зруйнував територіальну обмеженість авторського права, хоча юридично вона досі існує. Міжнародні угоди покликані її подолати, але достатньо навіть однієї країни, що не приєдналася, щоб за допомогою Інтернету авторські права могли порушуватися без реальних юридичних підстав для захисту. Однак більшість держав все ж пов’язані міжнародно-правовими зобов’язаннями щодо захисту авторських прав, тому існують юридичні механізми для протидії більшості порушень.

При цьому варто відзначити, що виявити правопорушника у випадку, наприклад, продажу контрафактних дисків на вулиці, не складно. Звичайно, виявити і покарати або попередити порушення у майбутньому – зовсім не одне і те ж, проте в такій ситуації зрозуміло, хто безпосередній правопорушник, можна визначити організатора і згодом домогтися припинення подібних явищ.

Однак що робити, якщо авторські права порушуються в онлайні? Як шукати кривдника? Зрозуміло, що для великих медіакомпаній, які володіють сотнями об’єктів авторських прав, не є розумним і доцільним припиняти кожне порушення авторських прав кожним користувачем Мережі – для цього не вистачить ні людських, ні часових ресурсів. Проте у випадку масового порушення на конкретному сайті у правовласників може виникнути бажання якщо не унеможливити порушення їх прав загалом (порушник може просто перейти на інший сайт), то хоча б ускладнити життя порушників.

За порушення авторських прав можна переслідувати порушника в рамках кримінального провадження або провадження у справах про адміністративні правопорушення, а також за позовом у цивільному або господарському процесах чи об’єднати ці способи.

Можна також спробувати врегулювати конфлікт у приватному порядку з адміністрацією сайту, на якому викладений контрафактний контент. Однак, по-перше, не всі сайти співпрацюють з правовласниками, а по-друге, такі заходи, як правило, не означають компенсацію втрат власника прав, а лише дозволяють припинити порушення. Існує також спосіб видалення посилання на сайт, що порушує авторські права, з результатів пошуку американських пошуковиків шляхом повідомлення останніх з посиланням на закон США про авторське право в цифрову епоху (DMCA). Цей метод теж не передбачає відшкодування збитку правовласника і навіть не усуває саме порушення (хоча і мінімізує негативний ефект від нього).
Кримінальне провадження у зв’язку з порушенням авторських прав може бути корисним для встановлення осіб порушників та їх розшуку, а у випадку винесення обвинувального вироку факт здійснення протиправних дій конкретними особами не потрібно буде знову доводити в цивільній або господарській справі.

У випадку з цивільним або господарським судовим процесом після виявлення порушення прав на певному сайті першочерговим завданням для правовласника стає визначення суб’єкта порушення. При цьому виникає перша проблема. Сервіс whois, покликаний надавати інформацію про власників сайтів, сьогодні приховує дані про власників українських сайтів – фізичних осіб з метою дотримання законодавства про захист персональних даних. Тобто якщо сайт зареєстрований в Україні (якщо це не домен другого рівня в зоні. Ua) на особу, а не на компанію чи організацію, то неможливо отримати дані про такого власника з відкритих джерел – хіба що він сам зробить її публічною.

Автор має можливість звернутися до суду з проханням витребувати інформацію про власника, однак може виявитися, що і сам адміністратор системи доменних імен не має повної чи достовірної інформації. Справа в тому, що при реєстрації доменних імен в більшості зон потрібно надати мінімум даних про себе, і ніхто не здійснює їх перевірку. Таким чином, цілком реальним може бути питання про те, до кого подавати позов з метою захисту авторських прав.

Виняток становить, мабуть, лише зона .ua – для реєстрації домену в ній потрібна наявність зареєстрованої торгової марки, тотожної доменному імені. Відповідно, знаючи доменне ім’я, можна знайти торгову марку, і як результат – її власника, який повинен бути і власником сайту.
Ще складніше може бути виявити користувача конкретного сайту, якщо порушником авторських прав є саме він, а не власник сайту (наприклад, соцмережі).

Проблемою для захисту прав автора може стати також розміщення його творів на закордонних сайтах, адже суди розглядають справи про порушення авторських прав за місцем вчинення порушення.
Якщо обходитися без кримінального переслідування порушників, то в суді особливо актуальним стає питання доведення. На позивачу лежить тягар доведення факту протиправних діянь відповідача, заподіяної шкоди та причинно-наслідкового зв’язку між ними. Порушник же може доводити, що це сталося не з його вини. І якщо відшкодування збитків без вини порушника бути не може, то припинити порушення він все одно зобов’язаний. Без вини відповідача суд може прийняти рішення також про публікацію в ЗМІ інформації про порушення авторських прав. Проте позивач у будь-якому випадку повинен довести, що йому належать авторські права, про порушення яких він заявляє, а також сам факт використання таких прав відповідачем. При цьому вважається, що автором є особа, зазначена як автор на оригіналі або примірнику твору.

Якщо авторські права були зареєстровані в Державній службі інтелектуальної власності, то особа, зазначена у виданому свідоцтві, не повинна доводити наявність у неї відповідних прав, а інші особи, навпаки, можуть доводити протилежне.

Мабуть, найскладніше – довести власне факт порушення авторських прав в Інтернеті, адже технічно не складно видалити об’єкти авторського права вже після подачі позову, і процес пред’явлення сайту до огляду суду не матиме сенсу. У зв’язку з цим варто подбати про докази завчасно. Слід розуміти, що роздруківки з Інтернету самі по собі не можуть бути доказами в такій справі. Засобами доведення можуть бути, наприклад, відеозаписи процесу дослідження сайтів, письмові довідки від провайдерів, власників пошукових систем. Однак найнадійнішими доказами на даний момент є протоколи огляду сайтів, завірені російськими нотаріусами (українські таких послуг до цього часу не надають, а офіційні російські документи не потребують легалізації в Україні).

У суді власник авторських прав може вимагати від порушника, зокрема, відшкодування збитків, включаючи упущену вигоду, стягнення доходу, отриманого ним внаслідок порушення авторського права, або виплати компенсацій. При стягненні упущеної вигоди складно довести конкретну суму, але вона в жодному разі не може бути меншою, ніж доходи порушника, отримані у зв’язку з таким порушенням.

Для витребування компенсації з порушника авторських прав не потрібно доводити розмір збитків (на відміну від позову про стягнення власне збитків) – достатньо довести факт порушення. Розмір компенсації в кінцевому підсумку визначається судом у встановлених межах.
Таким чином, в Україні є правові механізми захисту авторських прав, відстояти їх можна навіть при порушеннях в Інтернеті. Однак це пов’язано з певними практичними труднощами і вимагає ґрунтовного юридичного підходу до вирішення проблеми.