укр eng рус est

Публікації

Останні новини
Відгуки
Chambers Europe

«Нещодавно фірма провела консультування з низки фармацевтичних справ. Багато хто погоджується, що ця команда «рухається в правильному напрямку, особливо вражає її робота у фармацевтичній галузі».

 

За принципом достатності

04.06.2014

Олександр Дементьєв, юрист, ЮФ “Ілляшев та Партнери”
Джерело: “Юридична Практика”

Наймасовіші трагічні непередбачувані події за період сучасної української історії, що почалися в другій половині листопада 2013 року, донині тримають у напрузі багатомільйонний український народ. Події, що згуртували патріотично налаштовану частину українського народу, однак не без натиску кирзового черевика псевдобратерської Москви.

Новітня історія

Кожен українець глибоко ображений тим, що географія Батьківщини, найімовірніше, вже ніколи не набуде колишнього вигляду. Проте, як виявилося, «благодійникам» з Кремля цього недостатньо – анексія частини української території активно супроводжується ще і так званим інформаційним цькуванням. Як не прикро, але і ця частина україно-російського конфлікту станом на сьогодні нами програна. Однак, беручи до уваги багаторічний досвід ведення Кремлем подібного пропагандистського цькування, насамперед свого ж народу, не варто цьому дивуватися. Неприємно усвідомлювати, що інформаційний конфлікт буде продовжуватися і далі протягом десятків років. Адже антиукраїнська пропаганда слідом за Хедлайн телевізійних випусків новин, газет та інтернет-ресурсів наступним етапом проникне в шкільні підручники з історії, штучно нав’язуючи юним росіянам ворожнечу між двома народами.

Нарікаючи на неприйнятність дій східного гіганта, Україна невпинно стукає у двері до західного. Очевидно, що у Заходу є ряд причин, які не дозволяють реагувати, застосовуючи силу, однак і мовчазне спостереження за тим, що відбувається, є для Заходу неприйнятним. Хто ж повинен відповідати за численні порушення прав людини в Криму?

Це питання можна досліджувати через призму практики Європейського суду з прав людини (Євросуд). З тексту статті 1 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (Конвенція) слідує, що держави-учасниці Конвенції мають відповідати за будь-які порушення прав і свобод, визначених Конвенцією, вчинених проти фізичних осіб, що перебувають під їх юрисдикцією.

В процесі своєї діяльності Євросуд приділив особливу увагу визначенню поняття юрисдикції (справи «Гентільфом, Шафф-Бенхаддж’ї і Зероукі проти Франції», рішення від 14 травня 2002 року, пункт 20; «Банковіч та інші проти Бельгії та 16 держав-учасниць Конвенції», заява № 52207/99, §§ 59-61; «Ассанідзе проти Грузії», пункт 137).

З точки зору міжнародного публічного права, слова «в межах їх юрисдикції» в статті 1 Конвенції слід насамперед розуміти як територіальну правомочність держави, але також передбачається, що юрисдикція зазвичай здійснюється на всій території держави. При цьому у справі «Лоізіду проти Туреччини» Євросуд зазначив, що вищевказана презумпція може бути обмежена за виняткових обставин, особливо в тих випадках, коли державі не дають можливість застосовувати свою владу на частині своєї території в результаті військової окупації збройними силами іншої держави, які фактично контролюють зайняту територію, а також в результаті військових дій або заколоту, чи дій іноземної держави, що підтримує створення сепаратистського держави на території, про яку йде мова (рішення від 23 березня 1995 року, а також справа «Кіпр проти Туреччини», № 2578/94, пункти 70-80 і вищезазначене рішення у справі Банковіча, §§ 70-71).

Загалом Євросуд дотримується думки, що там, де державі перешкоджають здійснювати свої повноваження на всій своїй території, створюючи положення de facto, коли з’являється сепаратистський режим, що супроводжується або не супроводжується військовою окупацією, це не скасовує юрисдикцію у розумінні статті 1 Конвенції щодо тієї частини території, яка тимчасово підвладна місцевій адміністрації, що підтримується повстанськими військами або іншою державою.

Юрисдикція скорочена

Однак подібна фактична ситуація скорочує сферу юрисдикції за зобов’язаннями Договірної держави відповідно до статті 1 і розглядається Євросудом тільки в світлі позитивних зобов’язань, даних державою, щодо осіб, які перебувають на її території. Під позитивними зобов’язаннями в цьому контексті мається на увазі застосування державою (Урядом України) всіх наявних юридичних і дипломатичних заходів щодо іноземних держав і міжнародних організацій для надання гарантії прав і свобод згідно з Конвенцією.

Досліджуючи питання наявності/відсутності порушень прав людини договірною стороною, територія якої частково окупована, через призму виконання/невиконання державою своїх позитивних зобов’язань, Євросуд розглядає, з одного боку, всі об’єктивні факти, що свідчать про обмеження можливості застосування державою влади на своїй території, а з іншого боку, власне поведінку держави.

При цьому, як стверджує Євросуд, до його обов’язків не входить визначення конкретних дій, які слід вчиняти для найбільш ефективного виконання зобов’язань. Однак Європейський суд повинен підтвердити, що ці дії були відповідними і достатніми в даній справі. У випадках, коли частково або повністю неможливо що-небудь зробити, завдання Євросуду зводиться до визначення того, як далеко поширюється мінімум дій, які все одно необхідно здійснити, і чи повинні вони здійснюватися. У цьому контексті Суд акцентує увагу на тому, що визначення цього питання в першу чергу необхідно у справах, що стосуються утиску абсолютних прав, гарантованих статтями 2 і 3 Конвенції (право на життя і право не піддаватися тортурам).

Територією не обмежується

Незважаючи на те, що у вищезазначеному рішенні у справі Банковіча Євросуд підкреслив перевагу територіального принципу в застосуванні Конвенції (пункт 80), у справі «Лоізіду проти Туреччини» також визнав, що поняття юрисдикції в рамках значення статті 1 Конвенції необов’язково обмежується національною територією високих договірних сторін (рішення від 18 грудня 1996 року, пункт 52). У цьому контексті Євросуд також погодився з тим, що за виняткових обставин дії держав, які є договірними сторонами, здійснювалися поза їх територією і призводили до результатів, які можуть розцінюватися як здійснення ними їх юрисдикції за змістом статті 1 Конвенції.

Згідно з принципами міжнародного права, що мають відношення до цієї справи, держава може бути притягнута до відповідальності у випадку воєнних дій – законних чи незаконних, і якщо вона на практиці здійснює контроль над територією, розміщеною поза її національною територією. Обов’язок захищати на цій території права і свободи, викладені у Конвенції, випливає з факту подібного контролю незалежно від того, чи це здійснюється безпосередньо за допомогою збройних сил або підпорядкованої місцевої адміністрації. При цьому немає необхідності визначати, чи договірна сторона дійсно контролює політику і діяльність місцевої адміністрації на території, розташованій поза її національною територією, оскільки навіть повний контроль над територією може передбачати відповідальність договірної сторони, якої це стосується.

Також у пункті 77 рішення у справі «Кіпр проти Туреччини» Євросуд зазначає, що в ситуації, де договірна держава здійснює повний контроль над територією поза своєю державною територією, її відповідальність не обмежується відповідальністю за дії її солдатів або офіційних осіб на цій території, але також поширюється на дії місцевої адміністрації, яка продовжує там існувати за допомогою військової або іншої підтримки.

Відповідно до прецедентної практики Євросуду, викладеної в рішенні у справі «Ірландія проти Сполученого Королівства», Російська Федерація може бути визнана відповідальною, навіть якщо представники її збройних сил діють ultra vires або всупереч інструкціям. Так, згідно з Конвенцією, влада держави несе відповідальність за поведінку своїх підлеглих; влада також зобов’язана нав’язувати свою волю і не повинна прикриватися своєю нездатністю забезпечити те, що повинна забезпечити (рішення від 18 січня 1978 року, пункт 159, а також стаття 7 проекту статей Комісії міжнародного права щодо відповідальності держав за міжнародні протиправні дії).

Підсумовуючи вищевикладене, можна зробити висновок, що для визначення того, чи Україна несе відповідальність за порушення прав людини на півострові в результаті його окупації збройними силами Російської Федерації, Євросуду необхідно не враховувати аспект виконання/невиконання Україною негативних зобов’язань і зосередитися виключно на діях держави, вчинених з метою захисту прав людини в Криму, та недопущення подальшої ескалації в цьому напрямку. Дотримуючись цієї логіки, Євросуд повинен, по-перше, визначити ступінь окупації території Криму, з точки зору наявності чи відсутності у влади України практичної можливості здійснювати будь-яку владу на цій території, і, по-друге, проаналізувати дії, які Уряд України вчиняв у цих умовах.

Навпаки, що стосується ситуації з Російською Федерацією, очевидно, що Євросуд готовий діяти у всеозброєнні і розглядати російську сторону як основного винуватця численних фактів грубих порушень прав і свобод людини на території Кримського півострова.

 
© 2017 Ілляшев та Партнери / Мобільна версія