укр eng рус

Content on this page requires a newer version of Adobe Flash Player.

Get Adobe Flash player

Останні новини
Відгуки
Chambers Europe

«Нещодавно фірма провела консультування з низки фармацевтичних справ. Багато хто погоджується, що ця команда «рухається в правильному напрямку, особливо вражає її робота у фармацевтичній галузі».

 

Національна екстрадиція

03.07.2013

Автор: Олександр Дементьєв, юрист ЮФ «Ілляшев та Партнери»
Джерело: «Юридична практика»

У своїй прецедентній практиці Європейський суд з прав людини (Євросуд) стверджує, що незалежно від того, чи є запитуюча держава учасником Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (Конвенція), саме на державу, що здійснює екстрадицію (висилає), покладається відповідальність, якщо є серйозні підстави вважати, що заявник «дійсно ризикує» стати жертвою жорстокого поводження (real risk of inhuman treatment). Вперше Європейський суд зробив такий висновок у 1989 році у справі «Серінг проти Сполученого Королівства» (рішення Європейського суду від 7 липня 1989 року, скарга № 14038/88, § 111). У цій справі Євросуд ухвалив, що стаття 3 Конвенції («Заборона катувань») буде порушена у випадку екстрадиції заявника до США у зв’язку з реальним ризиком потрапляння в «камеру смертників», що, у свою чергу, перевищує межу, встановлену статтею 3.

Не може бути порушене

Загалом положення зазначеної статті Конвенції є абсолютними і не можуть бути порушені за жодних обставин, навіть в контексті боротьби з міжнародним тероризмом. Цей принцип був надовго закріплений у практиці Європейського суду після прийняття рішення в 1978 році у справі «Ірландія проти Сполученого Королівства» (рішення від 18 січня 1978 року, скарга № 5310/71, § 79). У справі «Сааді проти Італії» (рішення від 28 лютого 2008 року, скарга № 37201/06) Євросуд зробив висновок, що урядом Італії буде порушено статтю 3 відносно заявника у випадку його депортації до Тунісу, де в 2005 році він був заочно засуджений до 20 років позбавлення волі за участь у терористичній організації.

При визначенні того, чи встановлено, що у випадку екстрадиції заявнику загрожує реальний ризик зазнати поводження, забороненого статтею 3 Конвенції, Європейський суд оцінює питання з урахуванням всіх наданих йому матеріалів або матеріалів, отриманих за власною ініціативою. У таких справах Євросуд має розглянути передбачувані наслідки направлення заявника у країну, що надає запит, з урахуванням загальної ситуації в ній і його особистих обставин. При цьому Суд вказує, що власне можливість жорстокого поводження у зв’язку з невизначеною ситуацією в країні, що запитує, не викликає питання про порушення статті 3 Конвенції (рішення «Вільвараджа та інші проти Сполученого Королівства» від 30 жовтня 1991 року, заяви № № 13163 / 87, 13164/87, 13165/87, 13447/87 і 13448/87, а також «Галєєв проти Росії» від 3 червня 2010 року, скарга № 19316/09, § 54).

У справах «Камишев проти України» і «Пузан проти України» заявники скаржилися до Європейського суду на те, що у випадку їх видачі до Білорусі вони піддадуться жорстокому поводженню всупереч положенням статті 3 Конвенції. При розгляді зазначених справ Євросуд досліджував звіти міжнародних організацій на предмет дотримання прав людини в Білорусі, зокрема, державні звіти про практику дотримання прав людини Державного департаменту США, звіт спеціального доповідача про ситуацію з правами людини в Білорусі, Резолюцію 1671 (2009) Парламентської асамблеї Ради Європи про ситуацію в Білорусі, звіт Міжнародної амністії за 2006 рік, звіт Міжнародної Гельсінкської федерації з прав людини.

Кожний із зазначених звітів свідчив про системність порушень прав людини в Білорусі. Доповідачі акцентували увагу на неналежних умовах утримання осіб у слідчих ізоляторах і в’язницях. Євросуд ухвалив, що відповідні міжнародні документи доводять позицію заявників щодо існування серйозних проблем з правами людини в Білорусі, проте категорично вказав на те, що загальні посилання заявників на наявні в державі проблеми з дотриманням прав людини не є достатніми підставами для відмови у їх екстрадиції (§ 44 рішення «Камишев проти України» і § 34 рішення «Пузан проти України»).

Таким чином, Євросуд, знаючи напевно про те, що заявники у випадку їх екстрадиції будуть взяті під варту та утримуватися в неналежних умовах, все ж ухвалив, що наявність однієї лише такої презумпції є недостатньою для того, щоб відмовляти в екстрадиції.

Видача в Україну

Чи може Євросуд констатувати порушення статті 3 Конвенції у разі екстрадиції на Україну у світлі зазначених вище принципів, а також систематичних проблем, що існують у державі?
Однією з таких проблем є неналежні умови утримання під вартою в слідчих ізоляторах та відбування покарань у виправних колоніях. Абсолютна більшість звітів, висновків і доповідей національних і міжнародних правозахисних організацій свідчать про те, що умови в пенітенціарних установах України не відповідають вимогам і стандартам сучасного демократичного суспільства.

Виходячи з цього, можна прогнозувати, що будь-яка особа, щодо якої в Україні ініційоване кримінальне провадження, залишивши державу, може просити притулку в будь-якій країні що їй подобається, мотивуючи свою заяву тим, що держава, яка здійснює екстрадицію, порушить її права, передбачені статтею 3 Конвенції, з огляду на неналежні і такі, що принижують гідність умови утримання та відбування покарання у СІЗО і колоніях України.

При цьому у випадку відмови держави, що здійснює екстрадицію, в наданні особі притулку та прийнятті рішення про необхідність здійснення її екстрадиції в Україну з метою подальшого притягнення до кримінальної відповідальності у такої особи є дієвий спосіб оскарження такого рішення. Йдеться про направлення письмової заяви до Євросуду з коротким описом передбачуваних порушень, а також проханням призупинити екстрадицію в порядку правила 39 Регламенту Євросуду. Як показує практика, Суд швидко реагує на подібні заяви і надсилає відповідному органу держави, що здійснює екстрадицію, лист із зазначенням про застосування у справі заявника забезпечувальних заходів – заборони видачі особи, який діє до моменту закінчення процесу в Євросуді (прийняття рішення/постанови).

Актуальна ситуація

Розглядаючи питання про наявність або відсутність порушення статті 3 Конвенції, Європейський суд має брати до уваги саме актуальні, нещодавні і свіжі звіти (recent reports) про ситуацію з правами людини в країні.

Таким чином, при розгляді заяв осіб, які підлягають екстрадиції в Україну, Євросуд повинен вкрай обережно користуватися звітами, складеними щодо нашої країни. Останніми з них є підготовлені в 2012 році звіти за результатами візитів в Україну в 2011 році представників Європейського комітету з попередження тортур і нелюдського або такого, що принижує гідність, поводження чи покарання, а також державні звіти про практику дотримання прав людини Державного департаменту США з прав людини.

Як відомо, в Україні останнім часом були проведені певні реформи в галузі кримінального процесу та пенітенціарної системи, які призвели до позитивних зрушень у ситуації з дотриманням прав людини, гарантованих статтею 3 Конвенції. У зв’язку з цим багато високопоставлених осіб не втомлюються озвучувати цифри, що свідчать про позитивний вплив нового Кримінального процесуального кодексу (КПК) України на проблемне питання. Так, наприклад, міністр юстиції Олександр Лавринович на парламентських слуханнях 12 червня 2013 повідомив про те, що в результаті введення в дію КПК України 2012 року вдалося скоротити чисельність осіб, які утримуються в слідчих ізоляторах, порівняно з 2011 роком у три рази, тобто на 12 759 осіб.

Наказом Президента України від 8 листопада 2012 р. № 631/2012 затверджено Концепцію державної політики у сфері реформування Державної кримінально-виконавчої служби України на 2012-2017 роки, якою визначені подальші заходи щодо поліпшення умов утримання засуджених та осіб, взятих під варту, вдосконалення системи охорони здоров’я таких осіб, підвищення якості медичної допомоги та інше. Чиновники впевнені, що повна реалізація заходів цієї Концепції дозволить усунути недоліки у забезпеченні належних умов утримання засуджених та ув’язнених.

Якщо припустити, що Євросуд, розглядаючи чергову справу про екстрадицію заявника в Україну, довіриться вищезазначеній інформації, не маючи при цьому іншої актуальної інформації «міжнародних правозахисників», то, спираючись на існуючу прецедентну практику, він, швидше за все, не буде мати права забороняти видачу осіб на Україну.

У цьому ж контексті варто також звернутися до рішення Європейського суду від 5 лютого 2013 року у справі «Зохідов проти Росії». У цій справі заявник скаржився на те, що у випадку його екстрадиції до Узбекистану він зазнає жорстокого поводження всупереч статті 3 Конвенції. Європейський суд прийняв до уваги висновки міжнародних організацій за 2002-2007 роки, що свідчать про тривожну ситуацію з правами людини в Узбекистані. Після цього Євросуд порівняв їх з останніми висновками, складеними іншими міжнародними організаціями. Відповідне порівняння минулих звітів з актуальними продемонструвало наявність в Узбекистані серйозних проблем, пов’язаних з жорстоким поводженням по відношенню до затриманих осіб. Відповідно, враховуючи тривалість негативної ситуації, пов’язаної з дотриманням в Узбекистані прав людини, і відсутність будь-яких позитивних зрушень у державі в цьому напрямку, Європейський суд констатував, що депортація заявника до Узбекистану призведе до порушення його прав, гарантованих статтею 3 Конвенції (§ 135 і § 142 зазначеного рішення).

Європейський суд не може прямо заборонити державі видавати особу. Однак рішення Суду, яким буде встановлено порушення прав, гарантованих Конвенцією, у випадку здійснення екстрадиції a priori має преюдиціальну силу для національних органів – не видавати до країни, яка запитує про його екстрадицію.

 
© 2017 Ілляшев та Партнери / Мобільна версія