укр eng рус est

Публікації

Останні новини
Відгуки
Chambers Europe

«Нещодавно фірма провела консультування з низки фармацевтичних справ. Багато хто погоджується, що ця команда «рухається в правильному напрямку, особливо вражає її робота у фармацевтичній галузі».

 

Мірний час

11.06.2014

Дмитро Шемелін, юрист, ЮФ “Ілляшев та Партнери”
Джерело: Юридична Практика

Заходи забезпечення в цивільному та адміністративному процесах, навіть з урахуванням роз’яснень вищих судових органів, і сьогодні викликають безліч протиріч

Забезпечення позову – процесуальний інститут, у зв’язку з яким на практиці найчастіше згадуються відомі слова Шарапова про закон і кістень. Крім всього іншого, подібні спогади можуть нахлинути, коли українські суди, посилаючись на свободу судового розсуду, застосовують такі форми забезпечення, які нічим не відрізняються від дострокового задоволення позову без розгляду справи по суті.

Проблема «вирішення наперед» заходами забезпечення рішення по суті справи у господарських спорах настільки відома, що Вищий господарський суд України (ВГСУ) в 2011 році навіть спеціально роз’яснив, що не допускається забезпечення позову заходами, які фактично ідентичні задоволенню заявлених позовних вимог (пункт 9 постанови пленуму ВГСУ «Про деякі питання практики застосування заходів забезпечення позову» від 26 грудня 2011 року № 16).

На жаль, ні Вищий адміністративний суд України (ВАСУ), ні Верховний Суд України (ВСУ) подібного узагальнюючого роз’яснення не дали, і поки що обмежилися тільки окремими зауваженнями щодо конкретних ситуацій (трудових і корпоративних спорів).

Наскільки загальне правило про неможливість «вирішення наперед», встановлене пленумом ВГСУ у Постанові № 6, застосовується в цивільному та адміністративному процесі?

Визнати недійсним

Що стосується цивільного процесу, картина тут досить ясна. По-перше, частина 3 статті 151 Цивільного процесуального кодексу України (ЦПК) про підстави забезпечення позову використовує формулювання практично ідентичне статті 66 Господарського процесуального кодексу України (ГПК), на якій ґрунтується роз’яснення ВГСУ: забезпечення позову застосовується з метою не допустити «неможливості або ускладнення виконання майбутнього рішення». Відповідно, висновки, зроблені на основі тлумачення статті 66 ГПК, можуть значною мірою використовуватися в рамках застосування частини 3 статті 151 ЦПК.

По-друге, Пленум Верховного суду України в пункті 5 Постанови № 9 від 22 грудня 2006 року «Про практику застосування судами цивільного процесуального законодавства при розгляді заяв про забезпечення позову» вже зазначав, що в спорах про захист корпоративних і трудових прав не допускається забезпечення в формі призупинення дії рішення про звільнення позивача, оскільки таким чином «фактично приймається рішення без розгляду справи по суті».

Тим самим Пленум ВСУ продемонстрував, що знайомий з проблемою «вирішення наперед» і вважає, що в межах цивільного процесу «вирішення наперед» (принаймні, в деяких ситуаціях) теж неприпустимо. При цьому в постанові Пленуму ВСУ не відзначені ніякі особливості трудових чи корпоративних справ, у зв’язку з якими можна було б говорити, що заборона «вирішення наперед» застосовується лише до трудових або корпоративних спорів.

Перш ніж опублікувати власне роз’яснення заборони «вирішення наперед» у 2011 році, ВГСУ посилався в подібних ситуаціях на постанову Пленуму Верховного Суду України № 9: наприклад, постанову ВГСУ від 1 березня 2011 року у справі № 63/309-10 за позовом громадянина Н. до ВАТ «Харківський науково-дослідний і проектно-конструкторський інститут «Енергопроект» про визнання рішень недійсними. Це говорить про те, що ВГСУ вважав ЦПК і ГПК схожими в цьому питанні.

Дозволити колізію

В адміністративному процесі, на жаль, ситуація більш туманна. Частиною 1 статті 117 Кодексу адміністративного судочинства (КАС) України передбачені більш широкі підстави для забезпечення позову. Поряд з потенційною неможливістю або складністю виконання майбутнього рішення по суті (в ЦПК або ГПК) КАС України передбачає можливість забезпечення у разі наявності очевидної небезпеки заподіяння шкоди правам, свободам, інтересам заявника до винесення рішення в адміністративній справі, а також у випадку очевидної протиправності оскаржуваного рішення.

Друга істотна відмінність – основна форма забезпечення позову, передбачена частиною 3 статті 117 КАС України (призупинення дії оскаржуваного адміністративного акта або його частини), якраз і є частковим «вирішенням наперед» результату справи. У межах забезпечення позову дія оскаржуваного акта припиняється, а за результатами розгляду справи в разі успіху позивача остаточно припиняється. Таким чином, законодавець явно демонструє, що в межах адміністративного провадження будь-яка форма «вирішення наперед» є допустимою.

На жаль, роз’яснення Пленуму ВАСУ в цій ситуації радше заплутують, ніж прояснюють. Пунктом 17 постанови пленуму ВАСУ «Про практику застосування адміністративними судами окремих положень Кодексу адміністративного судочинства України під час розгляду адміністративних справ» від 6 березня 2008 року № 2 роз’яснюється, що в рамках адміністративного спору про поновлення на посаді суд не може забезпечувати позов шляхом призупинення дії правового акта індивідуальної дії про звільнення, оскільки тим самим суд фактично приймає рішення без розгляду справи по суті, що «суперечить меті застосування правового інституту забезпечення позову».

Включення цього положення до постанови № 2 в 2008 році можна цілком пояснити бажанням Пленуму ВАСУ узгодити свою позицію з вищезгаданою постановою Пленуму Верховного Суду № 9 від 2006 року (роз’яснення Пленуму ВГСУ тоді ще не було видано). Проте на практиці адміністративні суди застосовували заборону «вирішення наперед» не тільки в спорах про відновлення на роботі.

Так, у справі № 826/3846/13-а позивач вимагав визнання недійсним рішення Міжвідомчої комісії з міжнародної торгівлі від 28 квітня 2012 року і паралельно просив заборонити комісії та іншим державним органам здійснювати будь-які дії по виконанню оскаржуваного рішення.

На це Київський апеляційний адміністративний суд в ухвалі від 12 червня 2013 року зазначив, що забезпечення позову на період розгляду справи способом, про який просить позивач, заздалегідь вирішить спір на його користь. Задовольняючи таке клопотання, суд фактично постановив би рішення на користь позивача без розгляду справи по суті, що суперечить частині 1 статті 117 КАС і «не відповідає меті застосування правового інституту забезпечення позову» (в адміністративному провадженні ухвалу апеляційної інстанції щодо питання про забезпечення в касації окремо не оскаржують, оскільки це не перешкоджає подальшому розгляду справи).

Така аргументація апеляційного суду здається дещо надуманою. Правовий ефект від заборони виконання акта мало чим відрізняється від призупинення дії акта (безпосередньо дозволена частиною 3 статті 117 КАС України форма забезпечення), особливо з урахуванням того, що відповідно до частини 2 статті 19 Конституції України державні органи все одно не можуть діяти інакше як на підставі, в межах повноважень і способом, передбаченим законом.

Напевно, цю колізію слід дозволяти, виходячи з того, що з одного боку, відповідно до частини 1 статті 117 КАС України забезпечення позову все ж є правом, а не обов’язком суду, а з іншого – заборона «вирішення наперед» у справах про оскарження адміністративних актів буде прямо суперечити частині 3 статті 117 КАС.

Таким чином, «вирішення наперед» в адміністративних справах про оскарження адміністративних актів допускається, але суду варто скористатися своїм правом відмовити у забезпеченні позову у формі призупинення дії оскаржуваного акта, якщо негативні наслідки від такого забезпечення превалюють над імовірним позитивним ефектом. Наприклад, неприпустиме забезпечення може зачіпати права третіх осіб або призводити до значного непоправного збитку в разі відмови у позові.

 
© 2017 Ілляшев та Партнери / Мобільна версія