укр eng рус

Content on this page requires a newer version of Adobe Flash Player.

Get Adobe Flash player

Останні новини
Відгуки
Chambers Europe

«Нещодавно фірма провела консультування з низки фармацевтичних справ. Багато хто погоджується, що ця команда «рухається в правильному напрямку, особливо вражає її робота у фармацевтичній галузі».

 

Примусова праця в законодавстві України та практиці Європейського суду з прав людини

15.08.2014

Олександр Дементьєв, юрист ЮФ «Ілляшев та Партнери»
Джерело: «ЮРИСТ&ЗАКОН»

Заборона примусової праці в Україні встановлений на конституційному рівні. У відповідності зі статтею 43 Конституції України: «Використання примусової праці забороняється». Конституція, як і інші нормативні акти України, не містить визначення поняття примусової праці. Вищевказаної стаття Конституції перераховує лише три винятки, при яких праця не може вважатися примусовим. Таким чином, дотримуючись Головного Закону, примусовою працею не вважається (i) військова або альтернативна (невійськова) служба, (ii) робота чи служба, яка виконується особою за вироком чи іншим рішенням суду або (iii) відповідно до законів про воєнний і про надзвичайний стан.

Не дивним є той факт, що українські законодавці не стали обтяжувати себе, розробляючи визначення терміна «примусова чи обов’язкова праця». Вони звернулися до дефініції, яка використовується в Конвенції Міжнародної організації праці (далі – Конвенція МОП) № 29 (1930 р.), де «примусова праця» визначається як «працю або послуги, що вимагаються від особи під загрозою покарання і які ця особа не збиралося виконувати добровільно», та Конвенції МОП №105, згідно з якою: «кожна держава – член МОП зобов’язується скасувати або не використовувати примусову чи обов’язкову працю як засобу політичного впливу чи виховання або як засобу покарання за політичні погляди чи переконання; як спосіб (метод) мобілізації і використання робочої сили для потреб економічного розвитку; як спосіб підтримання трудової дисципліни; як спосіб покарання за участь у страйках; як запобіжний дискримінації за ознаками расової, соціальної і національної приналежності чи віросповідання».

Тим не менш, в Україні, яка є учасницею зазначених міжнародних договорів, принцип заборони примусової праці реалізований у багатьох нормативних приписах.

Так, відповідно до статті 31 Кодексу Законів про працю України власник або уповноважений ним орган не вправі вимагати від працівника виконання роботи, не обумовленої трудовим договором. Згідно частини 1 статті 32 Кодексу, переведення на іншу роботу на тому ж підприємстві, в установі, організації, а також переведення на роботу на інше підприємство, в установу, організацію або в іншу місцевість, навіть разом з підприємством, установою, організацією, допускається лише за згодою працівника.

Пленум Верховного Суду України у постанові № 9 «Про застосування Конституції України при здійсненні правосуддя» від 1 листопада 1996 року надав роз’яснення щодо змісту норми статті 43 Конституції про заборону примусової праці. Було висловлено думку, що не можуть застосовуватися як такі, що суперечать Конституції, правила статей 32, 33, 34 КзПП, відомчих положень або статутів про дисципліну тощо, які передбачають можливість тимчасового переведення працівника без його згоди на іншу роботу в порядку дисциплінарного стягнення, у разі виробничої необхідності або простою, а також можливість виконання ним роботи, не передбаченої трудовим договором.

Примітним є те, що як Конвенція про захист прав людини і основоположних свобод (далі – Конвенція), ратифікована Україною в 1997 році, так і практика Європейського суду з прав людини (далі – Суд, Європейський суд), що є джерелом права в Україні, також не містять принципово відмінних тлумачень поняття примусової праці, користуючись при цьому універсальним визначенням Конвенції МОП від 1930 року.

Наприклад, у справі «Ван дер Мюссель проти Бельгії» (заява №8919/80, рішення від 23 листопада 1983 року) молодий бельгійський адвокат скаржився на те, що зобов’язання без подальшої компенсації за роботу або відшкодування відповідних витрат представляти в суді підсудних, які не мають коштів для оплати послуг захисника, є порушенням пункту 2 статті 4 Конвенції. У своєму рішенні по даній справі Європейський суд відобразив унікальний для міжнародної судової практики підхід для визначення наявності/відсутності порушення права на заборону примусової праці.

Насамперед, Суд зазначив, що робота, виконувана адвокатом, не виходила за межі звичайного кола його обов’язків; також дана додаткова робота сприяла його професійному зростанню, а відтак не була занадто обтяжливою. Крім того, Суд зазначив, що бельгійська система призначення захисників для осіб, які не мають коштів для оплати послуг, сприяє охороні іншого права (захисника) відповідно до підпункту (с) пункту 3 статті 6 Конвенції, а також являє собою звичайні громадянські обов’язки» згідно з підпунктом (d) пункту 3 статті 4.

Отже, можна зробити висновок про те, що у розумінні практики Європейського суду примусова робота, що виходить за межі трудового договором, не буде визнана обтяжливою і такою, що порушує права, гарантовані статтею 4 Конвенції, у тому випадку, якщо вона є частиною професії особи і теоретично може сприяти її професійному зростанню, а також якщо ця «необов’язкова робота» сприяє дотриманню будь-якого іншого права, передбаченого Конвенцією.

В цілому, слід зазначити, що скарги європейців на порушення прав за статтею 4 Конвенції є чи не найбільш рідкісними в практиці Європейського суду. Так, на більш ніж шістдесятирічну історію існування Суду припадає всього 155 рішень за фактом розгляду таких скарг. При цьому найбільш грубими порушниками в цій області є Російська Федерація і Республіка Кіпр (по 22 рішення про порушення прав за статтею 4 Конвенції). Щодо України Європейський суд розглядав 46 справ, однак, на щастя, порушником нашу державу не було визнано жодного разу.

 
© 2017 Ілляшев та Партнери / Мобільна версія