укр eng рус

Content on this page requires a newer version of Adobe Flash Player.

Get Adobe Flash player

Останні новини
Відгуки
Chambers Europe

«Нещодавно фірма провела консультування з низки фармацевтичних справ. Багато хто погоджується, що ця команда «рухається в правильному напрямку, особливо вражає її робота у фармацевтичній галузі».

 

Справедливий баланс

13.02.2014

ОСНОВНІ АСПЕКТИ РОЗГЛЯДУ ЄВРОПЕЙСЬКИМ СУДОМ СКАРГ МАЙНОВОГО ХАРАКТЕРУ

Конвенція про захист прав людини і основоположних свобод (далі – “Конвенція”) є одним з найвеличніших текстів сучасної історії людства, значення якого як для європейського, так і для всього світового співтовариства переоцінити неможливо. Аналізуючи Конвенцію, стає очевидним, що її статті, як правило, дуже короткі за змістом. Однак, стислість положень Конвенції не є випадковою, оскільки необхідно було адаптувати прописані в ній норми як для всіх європейських держав (у складі Ради Європи), так і для країн романо-германської (континентально- європейської) системи права, а також для країн мусульманської системи права.

При цьому про якість і продуманість цього документа свідчить, перш за все те, що за більш ніж шістдесятирічну історію текст (і зміст) Конвенції зазнав мінімальних змін. На загальному тлі неймовірного науково-технічного “буму” з середини минулого століття і до сьогоднішнього дня ці зміни можна вважати мікроскопічними. Однак своєму успіху Конвенція зобов’язана Європейському суду з прав людини, основною функцією якого є саме тлумачення кожного слова, кожного пункту кожної статті Конвенції, а також Протоколів до неї, у своїх рішеннях. Саме завдяки щоденній діяльності Євросуду зазначені короткі за змістом статті Конвенції широко розкриваються і отримують прецедентне значення континентального масштабу.

Таким чином, в контексті цієї статті слід зазначити, що Євросуд доклав чимало зусиль з метою тлумачення положень і визначень, прописаних у статті 1 Першого протоколу до Конвенції , яка гарантує право власності (право на власність, право на мирне користування і володіння своїм майном).

Зокрема стаття 1 Першого протоколу до Європейської конвенції з прав людини передбачає:
“Кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений свого майна інакше, як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом або загальними принципами міжнародного права.

Проте попередні положення жодним чином не обмежують право держави вводити в дію такі закони, які, на її думку, є необхідними для здійснення контролю за користуванням майном відповідно до загальних інтересів або для забезпечення сплати податків чи інших зборів або штрафів.”

Пояснюючи структуру статті 1 Першого протоколу, Суд у своєму рішенні у справі “Ян та інші проти Німеччини” (заяви №46720/99, 72203/01 и 72552/01, §78) зазначає, що її текст містить три чітко сформульовані норми [три чітко сформульовані правила]: “перша норма, викладена в першому реченні першого пункту, є загальною за своєю природою та закріплює принцип мирного володіння майном; друга норма, що міститься в другому реченні першого пункту, стосується позбавлення власності та передбачає умови такого позбавлення; третя норма, викладена в другому пункті, визнає право Договірних держав, серед іншого, здійснювати контроль за користуванням майном відповідно до загальних інтересів… . Ці норми не є окремими, а пов’язані між собою. Друга і третя норми стосуються певних випадків, за яких допускається втручання в право на мирне володіння майном, і, відповідно, їх слід тлумачити в світлі загального принципу, викладеного в першій нормі” (§78 зазначеного рішення).

Розглядаючи питання про дотримання державою статті 1 Першого протоколу, Європейський суд передусім встановлює, чи була у заявника “власність” (“майно”), в розумінні статті 1 Першого протоколу, а також, чи дії представників органів державної влади означали втручання у майнові права цього заявника.

Відтак, поняття “майно” може стосуватися “існуючого майна” та майнових активів, зокрема права вимоги, на підставі яких заявник може стверджувати, що він має принаймні “законне сподівання” отримати реальну можливість користуватися майновим правом (див. рішення у справах “J.A. Pye (Oxford) Ltd i J.A. Pye (Oxford) Land Ltd проти Сполученого Королівства” (заява 4430202, § 61); “Maltzan та інші проти Німеччини” (заяви №71916/01, 71917/01 и 10260/02, § 74); “Kopecký проти Словаччини” (заява №44912/98, § 35). У рішенні “Сагхінадзе та інші проти Грузії” (заява №18768/05 §103) Євросуд зауважує, що “сподівання” є “правомірним”, якщо воно ґрунтується на нормі закону або на правовому акті, що стосується відповідного майнового інтересу.

Розкриваючи поняття “майно” у більш широкому значенні, варто звернутися до рішень, прийнятих Євросудом у справах: “Делаллє проти Франції” (заява № 34044/02, § 62), “Онерілдіс проти Туреччини” (заява №48939/99, §124), “Броньовскі проти Польщі” (заява №31443/96, §129), “Бейлер проти Італії” (заява № 33202/96, §100), “Ятрідіс проти Греції” (заява №31107/96, § 54), в яких було визначено, що поняття “майно” у першій частині статті 1 Першого протоколу має автономний характер. Воно не обмежується речами, що знаходяться у власності і не залежить від формальної кваліфікації у внутрішньому праві. Деякі інші права та інтереси, що становлять активи, також можуть розглядатися як “майнові права” і, отже, як “власність” для цілей цієї статті. Дійсно важливим є питання про те, чи обставини конкретної справи в цілому надають право вважати заявника власником матеріального інтересу, що захищається статтею 1 Першого протоколу. У рішенні “Paeffgen GmbH проти Німеччини” (заяви №№ 25379/04, 21688/05, 21722/05 і 21770/05) Євросуд уточнює, що у випадку справ, що стосуються нематеріальних активів, Суд зокрема враховував питання про те, чи правова позиція, про яку йдеться, призвела до виникнення фінансових прав та інтересів і чи мали вони зв’язок з економічною цінністю.

Додатково слід зазначити, що у контексті Європейської конвенції до майна також відносяться акції компаній (“Бреймлід і Мальстром проти Швеції” , заяви №8588/79 і №8589/79); позови про відшкодування збитків за внутрішнім законодавством, рішення арбітражного органу в зв’язку зі спором; законні розрахунки на те, що існує певне становище (див. рішення у справі “Компанія “Пайн Веллі Девелопментс Лтд” проти Ірландії” , від 29 листопада 1991 року, заява № 12742/87); господарські інтереси, пов’язанні з управлінням бізнесом, а також управління клієнтурою (ділова репутація, нематеріальні активи, тощо) (див. справи “Ятрідіс проти Греції” (див. посилання вище), “Ван Марле та інші проти Нідерландів” ); право на отримання пенсії.

У справі “Маркс проти Бельгії” Суд висловив думку про те, що стаття 1 Першого протоколу застосовується лише до майна, що існує в цей момент, вона не гарантує право набувати майно. Право успадкувати власність не є майновим правом до того часу, доки воно не оскаржується. Відповідно, гарантії, викладені в статті 1 Першого протоколу, не застосовуються доки немає можливості заявити право вимоги щодо власності. Отже, правом охороняється лише реально існуюча власність, а не право набувати власність у майбутньому. При цьому доходи майбутніх періодів розглядаються як “майно” лише, якщо вони вже були зароблені, або коли вимогу про їх виплату можна довести в судовому порядку (“Anheuser-Busch Inc. проти Португалії” , заява № 73049/01, §64).

Відповідно до усталеної практики Суду (див. рішення у справі “Амюр проти Франції” від 25 червня 1996 року, заява 19776/92, § 50) першою та найважливішою вимогою статті 1 Першого протоколу до Конвенції є те, що будь-яке втручання державної влади в право на мирне користування і володіння майном має бути законним; згідно з другим реченням першого пункту позбавлення власності дозволяється лише “на умовах, передбачених законом”, а другий пункт передбачає, що держави мають право здійснювати контроль за користуванням майном шляхом введення в дію “законів”.

Наступною вимогою Суду є те, що будь-яке вилучення чи позбавлення майна має здійснюватися в інтересах “суспільства”.

Третя норма цієї статті також згадує “суспільні інтереси”. Відповідно, будь-яка форма втручання в право власності, незалежно від того, яка норма на неї поширюється, має відповідати вимогам про наявність законної мети – інтересів суспільства.

Однак, відповідно до практики Євросуду для того, щоб втручання в право власності вважалося допустимим і не означало порушення прав, передбачених статтею 1 Першого протоколу, воно має служити не лише законній меті в інтересах суспільства, але повинне здійснюватися з дотриманням “справедливого балансу” між вимогами загального інтересу суспільства та вимогами захисту прав і основоположних свобод людини (див., серед іншого, рішення у справі “Спорронг та Льонрот проти Швеції” , від 23 вересня 1982 року, § 69). Іншими словами, заходи щодо обмеження права власності мають бути пропорційними меті їх застосування.

 
© 2017 Ілляшев та Партнери / Мобільна версія