укр eng рус est

Публикации

Последние новости
Отзывы
Chambers Europe

«Недавно фирма провела консультирование по ряду фармацевтических дел. Многие соглашаются, что данная команда «движется в правильном направлении, особенно впечатляет ее работа в фармацевтической отрасли».

 

Конституционен ли 3% избирательный барьер?

19.08.2011

Текст доступен только на языке оригинала — украинском.

Українська правда, серпень 2011
http://www.pravda.com.ua/articles/2011/08/17/6502868/

Як відомо, Міністерство юстиції працює над новим законопроектом про вибори народних депутатів, в якому планує повернутися до змішаної виборчої системи й підвищити прохідний бар’єр для політичних партій до 5%.

Пам‘ятаємо, що за діючим законом вибори здійснюються на засадах пропорційної системи. При цьому у розподілі мандатів депутатів беруть участь партії (блоки), виборчі списки яких набрали не менше 3% голосів виборців, що взяли участь у голосуванні.

На виборах стаємо свідками запеклої боротьби політичних партій за «заповітні» три (а раніше – чотири) проценти. Але, наприклад, на останніх перегонах за соціалістів проголосували 2,86% виборців, за прогресивних соціалістів – 1,86%.

Зазначені проценти означають, що в масштабах України за політичні сили, що не набрали 3% голосів, проголосували понад півтора мільйона (!) політично активних громадян, голоси яких фактично не є врахованими при формуванні теперішнього складу Верховної Ради.

Натомість їхні голоси пропорційно розподілені між партіями, які подолали трьохпроцентний бар’єр. І ці партії втілюють програмні ідеї, що не відповідають поглядам сотень тисяч українців, а іноді і абсолютно суперечать їм.

Всього на парламентських виборах 2007 року в масштабах України за партії, які не набрали трьох відсотків, проголосували біля 7% виборців. А в 2006 не врахували думку 18% виборців!

За таких обставин, навряд чи збереження 3% прохідного бар’єру, а тим більше його збільшення, є проявом демократії. Адже демократія являє собою таку форму держави, яка заснована на здійсненні народовладдя шляхом забезпечення права участі громадян у формуванні і функціонуванні апарату політичної влади.

Одним із фундаментальних принципів, за яким діє демократія, є політичний плюралізм. Він передбачає однакове ставлення держави до проявів волі як більшості, так і меншості.

Проявом цього принципу, зокрема, є можливість політичної меншості бути репрезентованою в різних державних органах, в тому числі, в парламенті. І що суттєво – права меншості не можуть бути скасовані голосами більшості.

Проте маємо ситуацію, коли держава, конституційно проголошуючи демократичні принципи, але законодавчо вводячи високий прохідний бар’єр, фактично знецінює роль громадян в управлінні країною, і, більше того, позбавляє їх прав, дарованих міжнародними актами та Конституцією України.

10 грудня 1948 року була прийнята та проголошена Загальна декларація прав людини, статтею 21 якої встановлено, що кожна людина має право брати участь в управлінні своєю країною безпосередньо або через вільно обраних представників.

Воля народу повинна бути основою влади уряду.

В статті 25 Міжнародного пакту про громадянські і політичні права, прийнятого 16 грудня 1966, йдеться про те, що кожний громадянин повинен мати без будь-якої дискримінації і без необґрунтованих обмежень право і можливість брати участь у веденні державних справ як безпосередньо, так і за посередництвом вільно обраних представників.

Відповідно до статті 5 Конституції, Україна є республікою, відтак, носієм суверенітету і єдиним джерелом влади в Україні є народ. Отже логічним і природнім, з огляду на зміст зазначеної статті Конституції, є право громадян вільно обирати і бути обраними, яке гарантоване статтею 38 Основного Закону.

Але на останніх виборах право мільйона шестисот тисяч виборців взагалі, та право кожного громадянина окремо вільно обирати та брати участь у веденні державних справ через вільно обраних представників є нереалізованим, і, більше того, порушеним.

Фактором, який вносить перекручування в пропорційне представництво (і, до речі, принижує роль парламенту як елементу представницької демократії в Україні) є саме процентний бар’єр.

Ще кілька років тому депутати від НУ-НС Стретович та Марущенко внесли законопроект «Про внесення змін до Закону України «Про вибори народних депутатів України» (щодо процесу голосування та встановлення результатів виборів)», який передбачав, серед іншого, зниження порогу попадання в Раду до 1%.

Цікавим є обґрунтування проекту: «Запропоноване зниження виборчого бар’єру з трьох до одного відсотку … також сприятиме більшій відповідності складу парламенту результатам волевиявлення виборців».

Але чи є правильним «сприяти більшій відповідності»? Чи може слід виписати закон так, щоб склад обранців повністю відповідав волевиявленню народу?

Вочевидь, вирішення питання щодо введення певного розміру прохідного проценту – збільшення, зменшення чи фіксація на сьогоднішньому рівні – повинно суворо відповідати Конституції.

Навіть 1% прохідний бар’єр, що пропонувався НУ-НС, в Україні буде недемократичним та таким, що буде пов’язаним з порушенням конституційних прав виборців з огляду на наступну логіку.

Відповідно до статті 76 Конституції, конституційний склад Верховної Ради – чотириста п’ятдесят народних депутатів. Простим арифметичним підрахунком можна з’ясувати процентне співвідношення представництва, тобто який процент виборців представляє депутат Верховної Ради.

Якщо 450 народних депутатів представляють всіх виборців, то один депутат репрезентує близько 0,22%. Відповідно саме і виключно такий бар’єр – «0.2% = 1 депутат» (а в разі обрання половини депутатів як мажоритарників, відповідно – 0,4%) відповідав би вимогам Основного Закону.

При такому підрахунку теперішній парламент мав би представників СПУ, ПСПУ, «Свободи», зелених, вільних демократів тощо. І це не є питання того, що телетрансляції засідань Ради через участь пані Вітренко, панів Тягнибока та Бродського були б веселішими – мова йде про реальну реалізацію права громадян бути представленими в парламенті своєї країни.

Адже громадяни України не заслуговують того, що мають жителі, скажімо, Нідерландів – бар’єр там – 0,67 % (загальна кількість голосів, поділена на кількість місць в палаті, що обирається за пропорційною системою).

І навпаки, навряд українці заслуговують підходу з виборами в Держдуму РФ 1995 року та турецькими парламентськими виборами 2002 року, коли в парламент за партійними списками не пройшли партії, що в сумі набрали понад 45 % голосів виборців.

Коли ж нарешті між моделями Росії та Голландії почнемо обирати кращу, а не ту, що більш «на руку» керуючим партіям? Питання риторичне.

Для чого взагалі є необхідним процентний бар’єр? Існує декілька обґрунтувань необхідності його введення. За логікою речей, він дозволяє сформувати стабільний склад парламенту та сприяє формуванню більш сильних партій. Проаналізуймо обидві тези.

По-перше, українців запевняють, що встановлення бар’єру викликано необхідністю створення умов для ефективної роботи парламенту, перешкодою чому є велика кількість невеличких фракцій.

Але ж з таким вмотивуванням важко погодитись, оскільки ця теза не узгоджується з конституційним правом кожного громадянина вільно обирати та брати участь у веденні державних справ через вільно обраних представників.

Як вже згадувалось, реалізація такого підходу має наслідком порушення виборчих прав великої кількості населення. І керуватися тут принципами «революційної доцільності» не варто.

По-друге, введення прохідного бар’єру, нібито, необхідно для того, щоб відітнути від парламенту партії, які отримують голоси виборців на рівні «шуму», в припущенні, що виборець голосує за них випадково і вони, таким чином, реально нікого не представляють.

Але, і з цим висновком не можна погодитись, оскільки громадянину надано право вільно обирати, і він реалізує це право шляхом голосування.

Конституція не ставить можливість реалізації згаданого права в залежність від того, випадково чи ні проголосував виборець. Мабуть, політикам вже час звикнути, що ніхто не має права корегувати вибір народу, подобається він комусь, чи ні.

В свою чергу теза про «сильні» партії взагалі не витримує жодної критики – згадаймо, скільки партій, що пройшли в парламент, потім швидко пішли в небуття. Не менше можна нарахувати і випадків, коли непарламентські партії живуть довгим і повнокровним життям.

Імовірно, що необхідне з точки зору конституційності пониження прохідного бар’єру менше сьогоднішніх 3% на виборах буде мати наслідком посилення дроблення фракційного складу Ради та з’явлення в ній фракцій з невеликою кількістю членів.

Але це буде справедлива ціна за підвищення рівня представництва Верховної Ради, за формування дійсно народного парламенту.

На жаль, наразі очікувати від теперішнього складу парламенту підтримки тези про зниження бар’єру не доводиться. Немає шансу на виправлення ситуації і шляхом звернення до Конституційного суду, адже КСУ наразі гнучко, «по-адвокатські» коливається з «генеральною лінією партії».

Справедливості заради слід відмітити, що Конституційний суд вже звертався до даної теми. Так, 26 лютого 1998 року було оприлюднене рішення КС у справі за конституційними поданнями народних депутатів щодо відповідності Конституції (конституційності) закону «Про вибори народних депутатів України».

На думку частини народних депутатів, сформульоване в статті 42 закону положення, згідно з яким «списки кандидатів у депутати від політичних партій, виборчих блоків партій, що отримали менше чотирьох відсотків голосів виборців (вимога старого закону – прим. автора), які взяли участь у голосуванні, не отримують право на участь у розподілі депутатських мандатів», суперечило конституційним принципам виборчого права.

Під час розгляду питання щодо конституційності вказаної норми Конституційний суд дійшов дещо парадоксального висновку: «позбавлення списків кандидатів у депутати від політичних партій, виборчих блоків партій, що отримали менше чотирьох відсотків голосів виборців, права на участь у розподілі депутатських мандатів, є питанням політичної доцільності, і воно має вирішуватися Верховною Радою України».

На жаль, таке рішення суду дійсно, крім політичної доцільності, обґрунтувати немає чим.

В той же час суддя Микола Савенко, обраний, до речі, за квотою з’їзду суддів, у своїй окремій думці до рішення зазначав: «Внаслідок такого розподілу політичні партії і виборчі блоки партій мають більшу кількість депутатських мандатів, ніж фактично отримали їх від виборців. Це відбувається за рахунок голосів набраних списками політичних партій і виборчих блоків партій, які не отримали такого відсотка голосів.

Зазначений порядок підрахунку голосів фактично спотворює результати голосування і волевиявлення виборців».

Отже, чи буде досягнута на наступних перегонах очевидна демократична мета – щоб ніколи більше неконституційно високий бар’єр виборчого процесу не позбавив значну частину голосуючого населення України права обирати?

Навряд, адже наразі і депутати, і судді Конституційного суду будуть це питання вирішувати, керуючись не Конституцією, а «політичною доцільністю», як це робили і їх попередники часів Леоніда Кучми. Чи трапиться поновлення конституційності колись?

Знову навряд, адже таке рішення має прийняти влада, а вона-то свої відсотки як не набере, так дорахує. І ділитися з усілякою «мєлюзгою» їй ні до чого.

Тож і в цьому питанні, як і в багатьох інших, схоже, все буде за Нєкрасовим: «Жаль только – жить в эту пору прекрасную уж не придерся – ни мне, ни тебе».

 
© 2018 Ильяшев и Партнеры / Мобильная версия