укр eng рус est

Публікації

Останні новини
Відгуки
Chambers Europe

«Нещодавно фірма провела консультування з низки фармацевтичних справ. Багато хто погоджується, що ця команда «рухається в правильному напрямку, особливо вражає її робота у фармацевтичній галузі».

 

Максим Копейчиков: Суди все частіше приймають сторону банків

11.02.2014

Максим Копейчиков, адвокат, партнер ЮФ «Ілляшев та Партнери»
Джерело: Ліга

– Максим, розкажіть про практику судових спорів за банківськими кредитними договорами: які найбільш “популярні” вимоги банків, позичальників і результати таких спорів?

– Ми всі знаємо, чого хочуть банки – вони хочуть повернути свої гроші. Найпопулярніша вимога банків – стягнення суми кредиту, відсотків, пені, штрафів. Друга за популярністю – звернення стягнення на предмет застави/іпотеки. На жаль, не завжди задоволення позовних вимог та відкриття виконавчого провадження за рішеннями, що набрали чинності, призводить до фактичного стягнення грошей. Іноді більш перспективним є звернути стягнення на ті чи інші активи позичальника. У таких випадках мова йде про звернення стягнення на предмет застави або іпотеки. Це можна робити різними способами. Раніше судові рішення, як правило, передбачали тільки продаж заставного майна з торгів. Проте після того як Верховний Суд визначив, що способи задоволення вимог заставодержателів і іпотекодержателів, передбачені угодою про позасудове врегулювання, можуть застосовуватися і в судовому порядку, механізм судового захисту порушених прав банків став більш ефективним.

Стосовно вимог позичальників, найчастіше вони намагаються або визнати недійсним кредитний договір (щоб виключити нарахування процентів або поміняти валюту кредиту), або намагаються оскаржити договір, яким забезпечені вимоги за кредитною угодою.

Найчастіше позичальники намагаються визнати кредитний договір недійсним (щоб виключити нарахування процентів або поміняти валюту кредиту) або оскаржити договір, яким забезпечені вимоги за кредитною угодою.

– Розкажіть про найгучніші справи, пов’язані з подібними спорами.

– Тут є про що говорити, оскільки левова частка найбільших спорів банків з позичальниками – це спори, які вела юридична фірма «Ілляшев та Партнери». Це, насамперед, справи, пов’язані з роботою для банку Надра та БТА Банку (у випадку останнього – стягнення заборгованості за кредитами, виданими в період керівництва банком Мухтаром Аблязовим).
У випадку з банком Надра, перш за все, мова йде про спори з компаніями, пов’язаними з колишніми акціонерами банку, які винні фінустанові величезні суми. У подробиці вдаватися не буду, тому що переважна більшість цих процесів ще триває.

Також ми вели величезну кількість менш резонансних справ для інших українських і зарубіжних банківських установ. З великих справ, які фахівці компанії «Ілляшев та Партнери» не вели або вели лише на певному етапі, можна назвати спори Укрсоцбанку з Пузатою Хатою, групою компаній ІСА Прайм Девелопментс. Серед найгучніших справ можна згадати спори банків з компаніями групи АІС і позови різних банківських установ до компанії «Хекро Пет Лтд». Перипетії більшості з цих справ досить докладно описувалися в засобах масової інформації.

Розкажіть про практику судових рішень щодо заборони підписувати кредитний договір без письмової згоди чоловіка/дружини та поручителя.

– Що стосується поручителя − його згода на підписання кредитного договору не вимагається. Поручитель зазвичай приймає умови кредитного договору як належне. Інша справа, що зміна умов основного договору, внаслідок чого збільшуються зобов’язання, без згоди поручителя призводить до припинення поруки.

Щодо згоди подружжя – Вищий спеціалізований суд ще в 2012 році визначив, що хоча стаття 65 Сімейного кодексу вимагає згоди подружжя на укладення угод, пов’язаних з розпорядженням майном, – кредитний договір не є такою угодою. Відповідно, для укладення кредитних договорів згоди подружжя не потрібно. Проте, що є важливим і що теж у своєму рішенні прописав Вищий спецсуд, – передбачається, що угода укладається одним із подружжя в інтересах обох із подружжя. Відповідно, якщо банк хоче стягнути суму боргу з обох із подружжя, він повинен довести, що грошові кошти були використані в інтересах обох. Правда, деякі нижчі суди використовують це рішення дуже обмежено – лише ту частину, де йдеться, що згода подружжя на укладення кредитної угоди не потрібна. При цьому обов’язок кредитора доводити, що кошти були використані в інтересах обох із подружжя, судами часто ігнорується.

– Яка практика судових рішень щодо стягнення суми боргу та застави з боржника або поручителя після ліквідації боржника-фізособи-підприємця, боржника-юрособи.

– У цьому питанні вже розібрався не тільки Вищий спеціалізований, а й Верховний Суд. Суть рішень проста: немає боржника – немає стягнення, припиняються всі зобов’язання.

Ми завжди рекомендуємо своїм клієнтам-банкам збільшувати строк позовної давності щонайменше до п’яти років.

– Розкажіть про практику судових рішень щодо нарахування відсотків за позиками після завершення строку дії кредитного договору.

– Подібних спорів дуже багато. Як завжди, диявол криється в деталях, а саме – у формулюванні договорів. У кредитному договорі може бути прописаний певний відсоток за користування чужими коштами після закінчення строку дії такого договору. Були прецеденти, коли суди задовольняли вимоги кредиторів про донарахування відсотків у розмірі, встановленому кредитним договором, оскільки самим договором прямо передбачено, що відсотки нараховуються до моменту фактичного розрахунку.

Інша позиція полягає у тому, що відповідно до Цивільного кодексу після закінчення строку дії кредитного договору за користування чужими коштами нараховується відсоток у розмірі облікової ставки НБУ.

У нас було кілька знакових справ, коли формулювання договорів виявилися досить убогими: мовляв, нарахування відсотків за договором припиняється в строк, встановлений у відповідному пункті договору, тобто був чітко встановлений день припинення нарахування відсотків. У цьому випадку суди стали на позицію позичальника. Таким чином, клієнт банку уникнув нарахування відсотків за період з моменту закінчення дії договору до моменту фактичного стягнення.

– Що говорить закон про строки позовної давності за кредитно-депозитними судовими спорами?

– Існує загальне правило: строк позовної давності – три роки, крім випадків, коли він може бути збільшений за згодою сторін. Багато банків цим користуються. Ми завжди рекомендуємо своїм клієнтам-банкам збільшувати строк позовної давності щонайменше до п’яти років. Слід зазначити, що банки стали більш дисциплінованими, та випадків, коли їх юристи забувають вчасно подати позов, вже практично немає. Відносно спеціальної позовної давності, встановленої Цивільним кодексом для вимог про стягнення неустойки, також проблем, як правило, не буває. Щоправда, траплялися прецеденти застосування судами ч. 6 статті 232 Господарського кодексу, що обмежує строк позовної давності щодо донарахування відсотків та стягнення заборгованості шістьма місяцями. Хоча вищі судові інстанції неодноразово звертали увагу на те, що в подібних випадках слід використовувати норми Цивільного кодексу.
Ситуація нормалізується – кредитори починають відчувати себе більш захищеними.

– Які основні ризики позичальників і поручителів в судах?

– Проблема у них одна – і вона знаходиться поза судовою площиною: вони не можуть або не хочуть виконувати свої фінансові зобов’язання перед банком. Ризики вони взяли на себе, відповідно, в момент укладення кредитного договору або в момент укладення договору поруки. Відповідно, те, що відбувається в судах, пов’язано з настанням цих ризиків. Про ці ризики позичальники і поручителі знали задовго до їх настання. Інша справа, що, можливо, вони не врахували всі фактори, які можуть впливати на реальну ситуацію.

Стосовно суто судових ризиків позичальників і поручителів – я б звернув увагу на те, що деякі банки, зокрема за порадою окремих юридичних фірм, в цивільно-правовій складовій намагаються виявити кримінальну. Враховуючи той факт, що після прийняття нового Кримінального процесуального кодексу порушувати кримінальні справи (хоча це вже застарілий термін – зараз йдеться про відкриття кримінального провадження) стало значно простіше, багато банків цим користуються. Власне, вони користувалися цим і при старому КПК. Дуже часто з суто цивільними, господарськими процесами сполучені кримінальні процедури, коли банки пишуть заяви про скоєння позичальниками і поручителями шахрайських дій. Я не можу сказати, що це завжди неправда. Є приклади, коли шахрайські мотиви позичальників очевидні.

– Якою, на Вашу думку, буде судова практика розгляду спорів боржників і кредиторів у 2014 році?

– Зараз практика дуже сильно змінюється на користь банків. Ця тенденція почалася ще в 2010 році. Крім того, з цим пов’язана нинішня тенденція придбання колекторських компаній, що володіють великими портфелями кредитів, і банків зі значним розміром “поганої”, але забезпеченої заставами заборгованості. На мій погляд, це говорить про те, що професіонали, які займаються щоденною судовою практикою, відчули зміну в настроях судів, які в спорах з позичальниками все частіше стають на бік банків. Разові рішення Верховного Суду, які багато хто трактує як боротьбу з банками, я б так не трактував. На мій погляд, ситуація нормалізується – кредитори починають відчувати себе більш захищеними.
Професіонали, близькі до щоденної судової практики, відчули зміну в настроях судів, які в спорах з позичальниками все частіше стають на бік банків.

– Що необхідно зробити на законодавчому рівні, щоб практика судових кредитно-депозитних спорів була більш успішною?

– Говорячи про те, що необхідно зробити на законодавчому рівні, необхідно визначитися, якою мірою слід деталізувати закони. Варто пам’ятати, що закон – це нормативно-правовий акт вищої юридичної сили, що регулює тільки базові правовідносини в тій чи іншій галузі. Конкретну наповнюваність законодавчих норм створює юридична практика. Тому те, що зараз роблять Верховний Суд і Вищий спеціалізований суд, – це, по суті, наповнення змістом закону.

Можливо, не завадило б внести окремі редакційні правки в закон про іпотеку, закон про забезпечення вимог кредиторів та реєстрацію обтяжень.

– Наскільки серйозними мають бути ці правки?

– Повернімося до вже сказаного. Наприклад, можливість використання в судовому порядку інструментів позасудового врегулювання спорів щодо стягнення кредитної заборгованості, по суті, легалізована тільки позицією Верховного Суду. З точки зору букви закону про іпотеку, стягнення заборгованості в порядку виконання судового рішення здійснюється шляхом продажу заставленого майна на відкритих торгах. При цьому в іншій статті цього ж закону написано, що в рішенні суду визначається спосіб стягнення. Проте якщо доступний тільки один спосіб стягнення, який сенс норми про можливість визначення такого способу судом?

Суд системно підійшов до тлумачення цих норм. Було б нерозумно, якби суд, юрисдикція якого поширюється на всі правовідносини в державі, не мав права задовольнити позовні вимоги про стягнення боргу шляхом звернення заставного майна у власність заставодержателя, а в позасудовому порядку це було б можливо.

Крім того, доцільно удосконалити норми статей Закону про забезпечення вимог кредиторів та реєстрацію обтяжень, що регулюють способи звернення стягнення при різних видах забезпечення.

 
© 2018 Ілляшев та Партнери / Мобільна версія