укр eng рус
Последние новости
Отзывы
Chambers Europe

«Недавно фирма провела консультирование по ряду фармацевтических дел. Многие соглашаются, что данная команда «движется в правильном направлении, особенно впечатляет ее работа в фармацевтической отрасли».

 

Органы ГНС не имеют оснований самостоятельно признавать сделки недействительными

13.07.2011

Текст доступен только на языке оригинала — украинском.

Юрист&Закон, 13 липня 2011

Останнім часом дедалі частіше податківці за результатами проведеної перевірки встановлюють, що вчинені підприємством, яке перевірялось, правочини не спрямовані на реальне настання правових наслідків та є такими, що порушують публічний порядок. На цій підставі фіскали, як правило, встановлюють заниження платником податків як податку на прибуток у зв’язку з, нібито, неправомірним віднесенням до валових витрат тих витрат, які сформовані на підставі наведених правочинів, так і податку на додану вартість у зв’язку з неправомірним віднесенням сум ПДВ до податкового кредиту та/або бюджетного відшкодування.

З такими висновками погодитись не можна та слід пам’ятати наступне.

Щодо правомірності визнання правочинів недійсними контролюючими органами

Згідно з положеннями ст. 204 ЦК України правочин є правомірним, якщо його недійсність прямо не встановлена законом, або якщо не визнаний судом недійсним.

При цьому, у відповідності до ч.1 ст. 215 ЦК України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою — третьою, п’ятою та шостою статті 203 цього Кодексу, а саме: (а) зміст правочину не може суперечити ЦК України, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам; (б) особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності; (в) волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі; (г) правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним; (д) правочин, що вчиняється батьками (усиновлювачами), не може суперечити правам та інтересам їхніх малолітніх, неповнолітніх чи непрацездатних дітей.

Згідно з приписами ст. 234 ЦК України фіктивним є правочин, який вчинено без наміру створення правових наслідків, які обумовлювалися цим правочином. При цьому, фіктивний правочин визнається недійсним виключно судом. Більш того, для визнання правочину фіктивним необхідно встановити наявність умислу всіх сторін такого правочину.

Слід враховувати, що перелік правочинів, що є нікчемними як такі, що порушують публічний порядок, встановлений статтею 228 ЦК України: 1) правочини, спрямовані на порушення конституційних прав і свобод людини і громадянина; 2) правочини, спрямовані на знищення, пошкодження майна фізичної чи юридичної особи, держави, Автономної республіки Крим, територіальної громади, незаконне заволодіння ним.

Зокрема, до таких правочинів можна віднести такі, що посягають на суспільні, економічні та соціальні основи держави, наприклад: правочини, спрямовані на використання приватної, комунальної та державної власності всупереч чинному законодавству; правочини, направлені на незаконне відчуження, володіння, користування, розпорядження об’єктами права власності українського народу – землею, яка відповідно до ст. 14 Конституції України є основним національним багатством, що перебуває під особливою охороною держави; правочини стосовно реалізації викраденого майна; такі правочини, що порушують правовий режим вилучених з обігу або обмежених в обігу об’єктів цивільного права тощо.

Виходячи із положень п.18 Постанови Пленуму Верховного Суду України «Про судову практику розгляду цивільних справ про визнання правочинів недійсними» №9 від 06.11.2009 р., при кваліфікації правочину за ст. 228 ЦКУ має враховуватися вина, яка виражається в намірі порушити публічний порядок сторонами правочину або однією із сторін. Доказом вини може бути вирок суду, постановлений у кримінальній справі щодо знищення, пошкодження майна чи незаконного заволодіння ним тощо.

Отже, правочин може бути визнаний недійсним лише з підстав, визначених законом, та із застосуванням наслідків недійсності, встановлених виключно законом.

Слід наголосити, що органи державної податкової служби взагалі позбавлені права самостійно визнавати договори недійсними з підстав недотримання, під час їх укладення, вимог, які встановлені ЦКУ та, як правило, не мають жодного доказу на підтвердження вищевказаних обставин, що є підставою для визнання правочину недійсними. А відповідність чи невідповідність правочину вимогам законодавства має оцінюватись відповідним органом судової влади.

Щодо порядку ведення податкового обліку платниками податків

Окремо слід відзначити, що для цілей оподаткування платники податків зобов’язані вести облік доходів і витрат, інших показників на підставі: (а) первинних документів; (б) регістрів бухгалтерського обліку; (в) фінансової звітності; (г) інших документів, пов’язаних з обчисленням та сплатою податків і зборів.

ПК України встановлено, що об’єкт оподаткування податком на прибуток, визнається на підставі первинних документів, що підтверджують здійснення платником податку витрат та отримання доходів, обов’язковість ведення і зберігання яких передбачено правилами ведення бухгалтерського обліку таких, як, наприклад, акт виконаних робіт, накладна, вантажна митна декларація, подорожний лист тощо.

Підставою для правомірного визначення податкового зобов’язання з ПДВ, формування податкового кредиту/бюджетного відшкодування з ПДВ є також первинні документи, а саме, податкова накладна, банківська виписка тощо.
При цьому, частиною 1 ст. 9 Закону України «Про бухгалтерський облік та фінансову звітність в Україні» встановлено, що підставою для бухгалтерського обліку господарських операцій є саме первинні документи, які фіксують факти здійснення господарських операцій. Первинні документи повинні бути складені під час здійснення господарської операції, а якщо це неможливо — безпосередньо після її закінчення. Для контролю та впорядкування оброблення даних на підставі первинних документів можуть складатися зведені облікові документи.

Первинні та зведені облікові документи можуть бути складені на паперових або машинних носіях і повинні мати такі обов’язкові реквізити: 1) назву документа (форми); 2) дату і місце складання; 3) назву підприємства, від імені якого складено документ; 4) зміст та обсяг господарської операції, одиницю виміру господарської операції; 5) посади осіб, відповідальних за здійснення господарської операції і правильність її оформлення; 6) особистий підпис або інші дані, що дають змогу ідентифікувати особу, яка брала участь у здійсненні господарської операції.

З огляду на зазначене, підставою для ведення податкового обліку є виключно належним чином оформлені первинні документи, які, власне, підтверджують фактичне здійснення господарської операції.

Таким чином, незважаючи на свавілля податківців при проведенні перевірок, слід розуміти, що платник податків, який виконав усі передбачені законом умови стосовно визначення податкових зобов’язань з податку на прибуток та податок на додану вартість, та має необхідні документальні підтвердження, — обставини неправомірного та безпідставного визнання органами податкової служби правочинів недійсними та такими, що порушують публічний порядок, не є підставою для визначення заниження відповідних податків.

Окремо звертаємо увагу, що в подібних спорах судові інстанції України, включаючи Вищий адміністративний суд України та Верховний суд України, визнавали відсутність порушень закону з боку платника податків.

 
© 2017 Ильяшев и Партнеры / Мобильная версия